Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

І це труїло все її життя. Емілі належала до людей, котрим навіть у дитинстві нелегко відновити внутрішню рівновагу після такого удару. Вона блукала Місячним Серпом із кута в кут, утратила апетит, схудла. На недільних курсах страждала — все їй ввижалося, ніби дівчата глузують з її приниження, з її засліплення своїм горем. Була, може, крихта правди в її підозрах, але не більше, ніж крихта. Тільки-но двоє дівчат починали шепотітися чи сміятися, як вона говорила собі, що то саме її беруть на глум. Коли якась товаришка проводжала її додому, вона приписувала це жалощам до неї — самотньої, покинутої Емілі. Протягом цілого місяця Емілі була найнещаснішою істотою в усім Чорноводді.

«Либонь, я народилася проклятою», — думала вона в розпачі.

Тітка ж Елізабет куди прозаїчніше пояснювала собі зажуреність Емілі та відсутність у неї апетиту. Дійшла висновку, що й справді густе, тяжке волосся Емілі «висотує всю силу з її організму», що дитина поздоровшає та зміцніє тілом, як волосся обтяти. Зазвичай від думки до дії в тітки Елізабет був один крок. Отже, вранці вона холодно повідомила Емілі, що обітне їй волосся.

Дівчинка не повірила власним вухам. І це має відбутися тепер, коли вона ненавидить Роду з її лихими, підступним намірами.

— Ти, напевно, жартуєш, тітко Елізабет! — заволала вона.

— Аж ніяк не жартую, — рішуче заперечила тітка. — У тебе задовге волосся, тим паче за такої спеки. І прошу мені не плакати!

Емілі не могла стримати сліз.

— Не обтинай цілком, тітко Елізабет, — благала вона. — Вкороти — і буде. Багато дівчат мають гривку на чолі — навіщо втинати зовсім?

— У нашому домі гривок не носять і не носитимуть, — суворо відказала тітка Елізабет. — Я геть відріжу тобі волосся, коли вже дійшла висновку, що без довгих кіс буде здоровіше і зручніше. Незабаром ти мені подякуєш.

Але зараз Емілі не почувала найменшої вдячності.

— То єдина моя окраса, — схлипувала вона. — Рода зумисне підмовляла мене позбутися неї. Може, й вії мені обріжеш?

Тітка Елізабет насправді не любила цих довгих, закручених догори вій, успадкованих Емілі від бабусі, матері батька — вій зовсім не Мурреївських. Однак ворожих намірів щодо них тітка не мала. Волосся ж мусить упасти на підлогу під її ножичками, бо тут ідеться про здоров’я!

Емілі чекала на ті катівські ножиці в стані повної безнадії. Мусить розлучитися з улюбленим своїм волоссям, котрим так пишався її батько! Може, з плином часу воно відросте, наскільки дозволить йому відрости тітка Елізабет, але це триватиме роки, і протягом тих років вона виглядатиме справжньою потворою! А дівчата потай радітимуть, з фальшивим обличчям! І, як на те, тітки Лаури й кузена Джиммі немає вдома — жодного захисту! Отже, це варварство нині має здійснитися.

Тим часом тітка Елізабет повернулася з ножичками в руці. Вони зловісно зблиснули, як тітка їх розкрила. І цей раптовий спалах пробудив в душі Емілі щось неймовірне. Вона різко повернула голову й уп’яла очі в обличчя тітки. Відчувала, що брови її якось дивно стягуються, що в ній прокидається якась невідома енергія, котрій ніхто й ніщо неспроможні чинити опір.

— Тітко Елізабет, — промовила вона, дивлячись просто в вічі невблаганній дамі з ножичками, — ти не обріжеш мені волосся. Навіть не думай про це.

І трапилося щось приголомшливе: тітка Елізабет пополотніла, поклала ножички, з хвилину дивлячись на цю навісну дитину, мов на якого упиря, а тоді — вперше в житті! — втекла. Елізабет Муррей — буквально втекла, накивала п’ятами до кухні.

— Що сталося, Елізабет? — спитала тітка Лаура, що саме повернулася в дім.

— Я побачила… нашого батька… що дивиться на мене з її очей, — вистогнала, трусячись усім тілом, Елізабет. — І сказала вона: «Навіть не думай про це» — зовсім так, як він казав… його словами.

Емілі, почувши це, прожогом побігла до люстра. Звертаючи до тітки вельми рішучі слова, вона спізнала дивовижного відчуття, ніби хтось чужий оселився в її нутрі й промовляв від її імені. Відчуття минулося хутко, але зараз, віддзеркалена у свічаді, вона схопила певну рису в своїм обличчі, й сяйнула їй здогадка: в неї Мурреївський погляд! Тож нічого дивного, що це вжахнуло тітку Елізабет, — її саму це вжахнуло. Та нині вона раділа, що володіє таким поглядом. Хоч і далі тремтіла всім тілом… По тому втекла на горище, до своєї криївки, і там дала волю сльозам. А проте знала твердо: своє волосся вона відстояла назавжди.

Дійсно — тітка Елізабет ніколи вже не поверталася до цієї справи. Але відтоді багато днів уникала будь-якого спілкування з Емілі.

І сталася дивна річ: Емілі з того дня перестала журитися втраченою дружбою. Та історія геть позбулася в її очах своєї значущості. Тепер їй здавалося, ніби це трапилося так давно! До Емілі швидко верталися апетит і гарний настрій, вона знову писала листи до батька, знову гадала, що життя прекрасне. Лиш одне її непокоїло — передчуття, що тітка Елізабет не забуде ганебної поразки і рано чи пізно добряче її провчить.

І справді: незабаром тітці Елізабет поталанило «взяти над нею гору». Було так. Емілі послали до крамниці дещо купити. День тоді випав гарячим, тож тітки ще зрання дозволили їй у межах будинку ходити босоніж. А зараз веліли натягти панчохи і взутися в черевички. Емілі збунтувалася: на вулиці — спека, багато куряви, надто важко їй буде здолати таку відстань у черевичках, що застібаються на ґудзики. Але тітка Елізабет лишилася невблаганною. Мовляв, ніхто з Мурреїв ніколи поза будинком босоніж не ходив. Емілі про око людське послухалася, та, щойно вийшла за браму, всілася на траві, скинула черевички й панчохи, сховала їх у рівчаку й побігла полями — весела, безжурна.

Купивши в крамниці потрібні