Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

Емілі та Ільза разом провели два розкішних тижні, поки дійшло до першої колотнечі. То була справжня битва, тільки й того, що не кривава; а причиною стало питання, влаштовувати вітальню в хатинці, що вони будували з піску на стежці Високого Джона, чи ні. Емілі вимагала робити вітальню, Ільза ж була категорично проти. Врешті-решт, Ільзі урвався терпець, і вона запала у справжню Барнліївську лють. У нестямі своїй вона була незрівнянно красномовною, і той ураган міцних виразів, що їх годі шукати в словнику, викричаних захриплим голосом просто в обличчя бідолашної Емілі, приголомшив би кожну з Чорноводських дівчат. Однак Емілі у світі слів та зворотів почувалася, мов риба у воді, тож не збиралася здаватись надто легко. Вона теж розгнівалася, але поводилася зовсім по-іншому. Зберігала гідність і статечність, виявляла справжню Мурреївську зверхність, що дратувала гостріше, аніж нестямна лють. Коли Ільза переставала горлати, щоб трохи перевести дух, Емілі кидала іронічні уривчасті зауваги, що доводили Ільзу до ще більшого шаленства. Емілі наче спокійно сиділа на широкому камені, схрестивши ноги, лиш очі її зробилися темними, а щічки — пурпуровими. Обличчя Ільзи так само розчервонілося, з очей сипалися іскри. Обидві були такими гарними у своїй злості — навіть ставало шкода, що вони не сваряться часто.

— Не смій думати, ти, мала знайда, дурна синиця, що будеш мною крутити, лишень тому, що мешкаєш у Місячному Серпі, — верещала Ільза, тупаючи ногою.

— Не маю жодного наміру тобою крутити, я з тобою взагалі більше не зв’язуватимусь, — зневажливо відрізала Емілі.

— А я тішуся, що нарешті позбудусь тебе, — ти, зарозуміла, самовпевнена двонога свиня! — викрикнула Ільза. — І не озивайся до мене ніколи! І не смій мастити мене язиком у Чорноводді!

Це вже було занадто для дівчинки, що ніколи не обмовляла своїх теперішніх і навіть колишніх подружок.

— Я нікому не казатиму про тебе нічого поганого, — енергійно запевнила Емілі, — лиш погано про тебе думатиму.

Думки-бо важливіші за слова; Емілі вже знала це. Ільза була ошелешена. Хтозна, що Емілі про неї думатиме — кожного разу, як про неї згадає? Ільзі не раз і не два траплялася нагода пересвідчитись у тім, якою буйною уявою наділена Емілі.

— Ти гадаєш, мене обходять твої думки — ти, нікчемна зміюко? Ти взагалі не вмієш думати.

— Я вмію те, що є значно складнішим, — відрубала Емілі з посмішкою вищості, яка невимовно дратувала подружку-супротивницю. — Те, чого ти ніколи не опануєш, Ільзо Барнлі.

Ільза стиснула кулачки, мовби жадала віддухопелити Емілі до півсмерті.

— Коли б я не вміла писати вірші краще, ніж ти, я повісилася б, — заявила вона.

— То я позичу тобі трохи грошенят на купівлю мотузки, — пустила болючу шпильку Емілі.

Ільза уп’яла в неї очі, переможена цілковито.

— Забирайся до біса! — гаркнула вона.

Емілі звелася на рівні й пішла — однак не до біса, а до Місячного Серпа. Тим часом Ільза взялася відводити душу, толочачи зведену спільними зусиллями піщану будівлю, а столочивши вкрай, і собі подалася геть із місця своєї поразки.

Емілі почувалася зле, дуже зле. Оце вже друга її дружба перетворилася на руїну, дружба радісна і щира. Ільза без перебільшення була ідеальною товаришкою. Діставшись домівки, Емілі тихцем пробралася на горище й, сівши, заплакала гірко.

— Мене проклято, проклято! — ридаючи, повторювала вона. Хай надміру трагічно, зате цілком щиро.

Втім, цього разу вона не страждала так, як тоді, коли розірвала стосунки з Родою. Нинішня колотнеча була відвертою і чесною: то не був удар кинджалом у спину. Але, певна річ, вони з Ільзою вже ніколи не товаришуватимуть. Не можна дружити з особою, що обзиває тебе знайдою, двоногою свинею, зміюкою і посилає тебе до біса. Це неможливо. А, крім того, Ільза ніколи їй не пробачить; Емілі була достатньо чесною, аби визнати, що сама вона теж доклала руку до загострення ситуації.

На другий день Емілі подалася на місце вчорашньої забави і вчорашньої ж колотнечі. Вона приготувалася до того, що знайде там рештки піщаного будинку, а також піщаних кораблів, споруджених кількома днями раніше. Натомість уздріла Ільзу, що завзято поралася коло нової споруди: будинок і садок були вже викінчені, а з фасаду проглядала гарненька вітальня, сполучена з їдальнею смерековою гілкою.

— Привіт, мала! Оце твоя вітальня. Сподіваюсь, тепер ти задоволена? — весело говорила Ільза. — А де ти барилася? Було вже несила чекати на тебе.

Емілі, що провела трагічну ніч, таке привітання спантеличило. Від учора вона проливала рясні сльози, оплакуючи другу свою дружбу. Не готова була до такого стрімкого відродження вже ніби й похованих дружніх взаємин. Ільза вдавала, начебто вони взагалі не сварилися.

— То ж було вчора! — вигукнула вона вражено, коли Емілі, холодна й відчужена, спробувала нагадати про події минулого дня. «Вчора» й «сьогодні» були надто різними категоріями в життєвій філософії Ільзи. Емілі мусила з нею погодитись, бо вважала це своїм обов’язком. Ільза, швидше за все, не могла вже без неї, без того, щоб виявляти до когось свої почуття, свою прихильність. Що вражало Емілі, то це легкість, з якою Ільза геть забувала про колотнечу, як тільки вона, колотнеча, відходила в минуле. Була приголомшена змінами настрою, за яких уранці її обзивали зміюкою, крокодилом чи ще якою бридотою, а пополудні любонькою, малятком і подібним.

— Чи ж не добре я вчинила, що за минулий час самотужки облаштувала нашу оселю? — спитала Ільза. — Послухай: Дора Пейн ніколи не втрачає самовладання, вона завжди врівноважена й лагідна, та чи хотіла б ти мати її за подругу?