Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері
— Хто та дівчинка біля Роди? — поцікавилася Емілі.
— О, це Мюріел Портер, — відказала Дженні. — Знаєш, вона з міста. Приїхала сюди на канікули зі своєю тіткою Джанін Бітті. Я ненавиджу її. Мені й на думку не спало б носити блакитне, маючи таку смагляву шкіру. Та Портери — люди при статках, тож Мюріел вважає себе вродливою. Рода завжди упадає коло тих, хто має славу багатіїв.
Емілі нахмурила чоло. Вона не збиралася слухати уїдливих зауваг про своїх подруг. Дженні помітила її відрух і поквапилася змінити тему.
— А я тішуся, що не запрошена до Роди на прийняття. Не маю охоти перебувати в одному товаристві з Мюріел Портер.
— Звідки ти знаєш, що тебе не запрошено? — здивувалася Емілі.
— Таж запрошення рознесли ще вчора. Ти що, не отримала свого?
— Ннн…ні.
— А взагалі ви отримали пошту?
— Атож. Кузен Джиммі прийняв наші листи.
— То, може, пані Бічер забула вручити йому твоє запрошення. Отримаєш завтра — хіба не однаково?
Емілі не сперечалася: справді однаково. Але її огорнуло дивне відчуття тривоги, і воно посилилося ще, коли по скінченні недільного уроку Рода зникла вкупі з Мюріел, навіть не глянувши на інших товаришок. У понеділок Емілі сама завітала на пошту, однак червоного конверту для неї не виявилось. Тихцем проплакала цілу ніч, проте остаточно надії не втратила — принаймні до наступного вечора. Лишень тоді подивилася в очі жорстокій правді: вона, вона, Емілія Берд Стар з Місячного Серпа, не запрошена на Родине свято! Це неймовірно! Хіба трапилася якась помилка. Може, кузен Джиммі загубив запрошення дорогою додому? Може, сестра Роди, вже доросла, недогледіла її прізвище, пишучи імена й адреси на конвертах? Болючі сумніви Емілі перемінилися в гірку певність, коли, вийшовши з пошти, вона зустріла на вулиці Дженні. В очицях тієї блимали лихі вогники. Дженні встигла полюбити Емілі, хоча спершу здорово їй допікала, — втім, зараз вона зловтішалася тим, що гордість Мурреївни зазнає такого приниження.
— То як, тебе запрошено до Роди?
— Ні, — мусила визнати Емілі.
То була скрутна хвилина. Мурреївська гордість люто страждала, крім того, ще дещо в серці Емілі було смертельно уражене, хоча й не знищене цілковито.
— Так! Це називається брудною підлотою, — промовила Дженні зі щирим співчуттям, незалежним від прихованого задоволення. — А вона ж, і в очі, й поза очі, виказувала до тебе нечувану прихильність! Але в цьому — вся Рода Стюарт. Зрадлива — ось визначення її натури.
— Не думаю, щоб вона здатна була зрадити, — пручалася Емілі, щосили намагаючись зберегти приязне почуття до Роди. — Я радше припускаю, що сталася якась помилка.
Обличчя Дженні набуло здивованого виразу.
— Як, невже ти не знаєш, у чім тут річ? Бет Бітті розповіла мені всю правду. Мюріел Портер ненавидить тебе й пригрозила Роді, що не прийде на її народини, як ти дістанеш запрошення. А Рода настільки зацікавлена в тій гості з міста, що обіцяла їй: «Емілі запрошення не отримає».
— Таж Мюріел Портер не знає мене, — простогнала Емілі. — Як вона може мене ненавидіти?!
Дженні посміхнулася жалісливою посмішкою.
— І це я тобі поясню. Вона просто шаліє від Фреда Стюарта, і Фредові це відомо, але взаємністю їй не платить — каже, що ти — найчарівніше дівча в нашому Чорноводді й коли підросте, то заручиться саме з тобою. Мюріел збожеволіла від ревнощів і натисла на Роду, щоб тебе на прийнятті не було. А я б на твоєму місці не робила трагедії. Панна Муррей з Місячного Серпа може собі дозволити бути вищою від таких дрібниць. А щодо зрадливості Роди, то кажу тобі достеменно: вона — зрадниця. Знай — то був її задум покласти гадюку до пуделка й налякати тебе до смерті. Це потім вона відпиралася — мовляв, ні сном, ні духом не відала, що лежало в пуделку.
Емілі була розчавлена. Не могла промовити ні слова. Відчула полегкість, коли Дженні невдовзі попрощалася з нею, і вона залишилася сама. Зразу ж побігла додому, боячись не стримати сліз. Розчарування з приводу забави, що для неї так і не відбулася, приниження і зневаження, що їх зазнала досхочу, — то все потьмяніло перед відвертою зрадою, перед ошуканими довірою та вірою. Її почуття до Роди сконали; вона страждала всіма, аж до найпотаємніших, фібрами своєї душі, вся зболілася від удару, що забив її дружбу насмерть. То була справжня дитяча трагедія, тим болісніша, що нікому не зрозуміла. Тітка Елізабет заявила — мовляв, усякі прийняття з нагоди уродин є недоречними, а Стюарти — не та родина, з якою Мурреї могли б зав’язати дружні стосунки. Навіть тітка Лаура, хоч і голубила, і втішала Емілі, не збагнула, наскільки глибокою була зажура дівчинки. А була вона такою сильною, що Емілі навіть не могла вилити її в листі до батька; тож не мала жодної віддушини для жорстокого болю, що краяв її серденько.
Наступної неділі, на курсах, Рода нудьгувала сама, без подруги. Мюріел Портер зненацька забрали до міста — її батько не в жарт занедужав. Рода солодко дивилася в бік Емілі. Та Емілі пройшла повз неї, високо звівши голову, не відповідаючи на її закличні погляди. Ніколи не матиме з Родою Стюарт ніяких стосунків, не зможе мати. Ще дужче стала її зневажати за це бажання повторно зблизитися зі зрадженою подругою, лишень тому, що та городянка поїхала вже додому. Емілі не оплакувала втрату Роди — ні! Її душа поринула в глибочезний сум через утрату самої дружби. Рода була милою і чарівною
