Ангели помсти - Олесь Ульяненко

– Ага, – тупо сказала Марго. – Не вміє. Забирайте його з-перед очей. Чешіть. Бувайте.

Цигани встали і потягли за собою Батрака. Вітер гудів у соснах, хвоя сипалася на голови.

– Завтра свято, – сказала Марго.

– Угу. Іди в котедж. Тобі холодно. Я зараз прийду.

– Ні. Я боюся, – сказала вона.

– Кого? Циган?

– Ні. Просто буває страшно, сама не знаю, але чомусь страшно. – Вона сховала очі, що світилися двома цятками; вітер ворушив волосся, тріщали цвіркуни, і пахло хвоєю. Знову між нами лягла тиша; пізніше Марго спала у мене на грудях, а я слухав її дихання, як нічні птахи плутаються у гілках сосон та дубів, як плюскається риба в озері з опалим листям. А завтра встане високий світлий день, нагромадивши груддя білих хмар у чистому слюдяному небі. Марго спала спокійно, наче вирішила для себе непосильну задачу, і в її маленькому серці билися великі надії, вкриті чужим попелищем. Вона спала, не відчуваючи втрати, бо, напевне, з народження була самотньою, не чекаючи ні від кого допомоги. Ось вона прокинулася, підвела голову, завертіла нею, не розуміючи, де вона, з таким виглядом, наче щось трапилося, щось у її світі змінилося.

– Хочу пити, – сказала і потерла кулачками очі.

Вона обхопила пляшку двома руками, білі груди світилися проти місяця, і пила, пила, пила. Потім лягла мені на груди, притулилася мокрими губами і спитала:

– Ти мені повірив?

– Яка різниця? Мені тобі не треба вірити. Сама знаєш чому.

– Угу, – вона зручніше влаштувалася у мене на грудях. – Я знала все від початку. Я бачила їх там, біля Білявського. Чому я не викликала міліцію? – Тіло у неї напружилося.

– Голос крові, – сказав я. – У тобі жила помста. І ти її довела до кінця.

– Угу.

Загула баржа. Її рука потяглася за пістолетом.

– Викинь його, – сказав я.

– Завтра. Коли поїдемо. Цигани здадуть нас, – сказала вона.

– За тобою нічого нема. Ти просто свідок.

– Ага. Невигідний. Як тим, так і іншим, – вона встала, дістала сигарети. – Щось мене непокоїть.

Я насторожився: у Марго інтуїція, як у звіра.

– Що саме?

– Машина. Чогось з голови не йде машина.

Я встав, узяв ліхтарик і вийшов надвір. Поторгав багажник. Відімкнувши, порився у мотлоху – блін, так воно і мало бути.

– Марго, ти… – я зайшов до кімнати, увімкнув світло.

Марго сиділа, склавши по-турецькому ноги, і намагалася натиснути на курок тетешника, вставивши ствол у рота. Вона швидко, зляканим звірком, скосила погляд на мене і натиснула на гачок.

– Да, дитинко, – я забрав у неї пістолет і покрутив обойму перед носом.

Марго дивилася благальним поглядом, він пропікав наскрізь, різав рентгеном; там видно все: шматки обірваного життя, її життя, і безмежна біла пустеля жалю. Марго не існувала. Вона лягла мені на груди, поклала руки, зараз важкі, що наче увібрали навколишню вологу.

– Вибач. Я просто подумала, що так краще для обох, – сказала вона.

– Здорово, – я витягнув пляшку коньяку і зробив величезний ковток, простягнув Марго, але вона лише тріпнула головою. – А в багажнику ти привезла гроші Батрака, цяцьки… Це випадково чи ти свиснула їх?

– Свиснула. Доки вони вовтузилися, обдовбані, з тілом Джулая… Ти уявляєш – старий помер, а вони до того обдовбані, що вирішили, ніби він спить. Будили, будили, будили. Та сука верещить, типу того: падло старе, де гроші, де гроші, де гроші. А дід мертвий. Розумієш? Я його так і застала, на візочку.

– Я бачив, як він помер.

– Що?

– Ми прийшли з Кабаном. Так що ти не перша. Ну, і двинули від гріха подалі. Старому нічим не допоможеш…

– Он що…

– А хто в нього пальнув?

– Людка. Зняла зі стіни рушницю. Її по всьому дворі носить за тією рушницею. Бабахнула… А потім посадили, всі разом, у крісло… Приїхав Батрак на «Волзі». Матюкається. Засвітив Людці в груднину. Змусив цих двох виродків обшукати хату, а сам у «копійку» з «Волги» поперетягував он те барахло. Ну, а решту ти знаєш.

– Бідоласі на решту плану не вистачило сили, – я надпив коньяк.

– Що з цим робити, любий?

Я тільки гикнув і приклався до пляшки.

– Наймудріше – переполовинити, а решту лишити тут. Менти все знайдуть. Візьмемо частину того і того, хоча цяцьки… З ними мороки більше.

– Як знаєш. Може, нічого не візьмемо?

Я промовчав. Жодна совісна думка не спливала на поверхню.

– Там не так уже й багато. Вважай, що це твоє придане, люба.

– Угу… – вона пригорнулася до мене, і з мирного сопіння я зрозумів, що Марго спить. Тихі звірі відкрили їй ворота. Так вона спить, так вона прокидається, коли когось кохає або навіки все забула, опустившись у глибокі сни мрій та сподівань. Для неї нічого не значили вчинки, для неї значили почуття, і вона пливла за ними, як чорна темноспинна рибина, обминаючи мілини, там, де спали дикі звірі її сумління. Я знав, що вона – чорний осколок мого світу, один із тисячі, котрі я в майбутньому повинен зібрати докупи. Але зараз, у цей день, біля її порога співали янголи, а біля мого – гарчали пси.

Батрака знайшли голим біля відділка. В задницю йому засунули пляшку з-під шампанського, рота розірвали до самих вух, а яйця, хоч були і