Паруси над степом - Віктор Семенович Близнюк
Знов загарчав Кудлань. На кого? Мабуть, прийшов чужий… Так і є. Двоє говорять: батько і хтось… голос ніби знайомий.
— Ой, дивіться за ним, дивіться, бо добра не буде, — прогугнявило зовсім близько («Чи не в сарай ідуть?..»).
— Сам бог знає, — одказав похмуро Хміль, — як я беріг його. Таж кого вони бояться, дітки наші? Кого шанують? Колись церква була — немає, зламали антихристи. Бога забули, батькові в очі плюють. Срамота!.. А все вони, отой Арсен, Карпо, і своїх розбестили, і мого, іроди, звели з пуття. Дому одцурався — де це видано?
— Еге ж, еге ж, — підтакнув гугнявий.
Отой наклеп, наче смола, обпік Грицькове серце. Перед ким це він юродствує?.. Повільно, щоб не шелеснула жодна билинка, Гриша зіп’явся на лікті, витяг шию, позираючи вниз. На порозі сиділо двоє — спиною до сіна. Гриші видно було тільки голови: одна — розкошлана, сива, посріблена тьмяним осіннім сонцем — то батькова; друга — лиса, гуляста. «Криворотько?.. Точно він! І голос його — гугнявий!» Криворотько тримав свою блискучу макітру прямо й нерухомо, а батько весь час неспокійно крутив жорсткими кошлами, сипав і сипав отруйні слова:
— Он Карпа візьміть, сатану безногого (наказав господь — і мало ще). Хіба ж було таке за старого режиму? Братову жінку взяв. З дитиною взяв — чуєте? І радується, на братових кістках награє, щоб чорти веселились. І мого зманув — туди… в сатанинське кубло.
— Ой, дивіться, — захитав Криворотько лисиною. — Кумпанія, скажу вам, неприятна. Все купчаться, все метушаться. Як на погибель. То до Шумила, то до сухотної — як її? — Поліщукової дівки. На гітарі брень-брень і на мигах, на мигах балакають. А то, знаєте, — зашепотів Криворотько, — вашого, значить, вночі запримітив. З Володькою і Зіньковим парубком. В лісосмузі крадуться, крадуться, — чого б то? — я за ними, і враз — шелесть! — наче крізь землю провалились… Ой, дограються! І каятимуться, і проситимуться, та пізно буде…
Грицько так напружено слухав, що й незчувся, як сіно під ним поїхало, посунулось; ще трохи — і він звалився б на спини тих, що сиділи на порозі. Аби сам звалився — біда не біда. Спав на сіні. Але під сорочкою… радіоприймач!
Ще не збагнув Грицько, що він падає, та внутрішній голос збудив його: небезпека! Наче вибухова хвиля штовхнула його в куток. І коза, як підстрелена, шарахнулась за Грицьком на сіно, полізла, забила ногами.
— Тю! — крутнувся на порозі сполоханий Хміль. — Сумашедша! На копицю лізе! Тільки сіно жере, а польза? Заб’ю, шкура хоч буде.
Гриша лицем уткнувся в гаряче зіпріле сіно і, хоч дерло в горлі, не дихав. Попід стелею потягло їдким махорочним димом — засмалив Криворотько. Ось він гучно сплюнув, одкашлявся.
— Кажуть, після того… після стихійного лиха, — поліцай єхидно захихикав у кулак, — Поліщук вас смикав довгенько…
— Та ви теж добрі, — одмахнувся Хміль. — Зробили своє — і навтьоки. А мене за душу: «Як це так — лан загорівся? Де ви були, сторож колгоспний?..»
«Ну-ну, що далі?» — Гриша до краю нашорошив вухо. Пожежа в степу то був для Грицька неприємний, зловісно-таємничий епізод з довоєнного життя. Мимоволі пригадалося: повернувся батько з сільради чорніший хмари, тряс бородою, кляв Поліщука: «Бач, які люди! В тюрмі хочуть згноїти невинного чоловіка!..» Ні, не міг уявити собі Грицько, щоб то батько підпалив пшеницю…
«Як же воно було? Говори, батьку!.. Що значить: „Зробили своє і — навтьоки“?.. Хто зробив? Ти знав, хто зробив?»
Спокійно-байдужим голосом Хміль вів далі:
— Кричав на мене Поліщук: «Із неба, чи як, вогонь упав?» — «Може, й з неба, — кажу, — може, господь наказав… За гріхи наші».
— Істинно, божа кара, — хихикнув Криворотько.
— А ви як втекли тоді, пане поліцай?
— Та втік, — Криворотько знов зашепотів. — В лісосмугу, значить, вскочив, дивлюсь — горить, аж гуде. І в душі — вогонь. Ну що, наїлись чужого добра? Голота нещасна! Колись батькові в ноги кланялись, за сніп, як собаки, гризлись, а тепер, бач, розперезалися… Ви ж пойміть, сусіде: вся земля до Козацьких могил — чия? — Криворотькова! Забрали, загребли. І мене, хазяїна, за петельки і — на шахти. Глитай пилюку, давись казенними об’їдками… Пойміть, кипить на душі, кипить! Ночами було не сплю, очі рогом лізуть. Хто ж, думаю, в нашій хаті паскудить? Хто нашу земельку мучить? Не стерпів, сусіде, пойміть!.. Тягне мене до свого двору, життя нема. Значить, забився глухої ночі сюди. Як вовкулака, в балках од людей ховався. Ото з вами тільки душу одвів — коло куреня побалакали, а то — в балках більше, в реп’яхах. Діждусь, поки смеркне, — і в степ виповзаю. Пшеничка… Колоски налиті… І все це їхнє, жебрацьке. Не дам! — сказав собі. — Хай ріжуть, хай четвертують, якщо зловлять, — не дам! Ну, значить, пустив півня… Ви знаєте…
Грицька немов лихоманка била. Як не зціплював зуби, вони однак цокотіли. Це було страшно — на власні очі, зовсім поруч бачити вовкулаку. Хлопці, ви чуєте? Це ж він ходив за нами по п’ятах! Ми в грушевий сад, ми в «білих-червоних» граємо, а з кущів блимає вовче око. Ми до ставка — і він за нами, по очеретах, як мара, як дідько, реп’яхами обліплений. Чуєш, Володько? Ти казав, повернувшись з пожежі: бачив якусь тінь у лісосмузі. То він, вовкулака, був! То він скреготав зубами на нас, на наше життя! І батько мій знав, і мовчав, і кляв сусідів за те, що хочуть згноїть невинного!..
— Так ви той… наглядайте за хлопцями, — після паузи обізвався Криворотько. — Як не як, ми свої. Мій батько у вашого товар замовляли. Бувало, кажуть: «Добрячий хром у Хмеля. Пошив чоботи — зносу нема»… Дружили батьки, правда. І ви той… Хата близько, щось запримітите — до мене. Бо німці, знаєте, порядок люблять, а не так — і землю заберуть,
