Паруси над степом - Віктор Семенович Близнюк

Хмельовий оторопіло дивився на Ліду. Ассоль, схаменися! Невже ти думаєш, що твій капітан така дрібна людина? Що він хизується?

— Лідо! Неправда це! В мене отут кипить! Я в училище хотів… Я плавати хотів. Для цього жити збирався. А вони прийшли, розтоптали… я на їхні морди дивитись не можу. Плюнув би кожному… а мушу вклонятися: пане офіцер, пане старосто… Отут кипить, зрозумійте!

— А в нас отут холодець, — буркнув уперше за всю розмову Михайло і ткнув пальцем у розхристані груди.

— Коротше, — офіційним тоном, як на шкільних комсомольських зборах, сказав Шумило, — Ліда абсолютно права. Ти необережний, Грицьку. Ти порушуєш правила конспірації. Пропоную нашу схованку замаскувати і поки що забороняю туди ходити. Це перше. Друге — треба знайти інше місце, надійніше, де можна було б і людей переховати. Нарешті, головне зараз — зберегти хліб. Завтра підемо втрьох. А Грицько… не знаю. Що ти скажеш, Михайле?

— А що балакать? — Зінько підвів ведмежу голову і з таким шумом видихнув повітря, що аж забриніла гітара. — Не вірю йому. Тріскотливий, як сорока… Сюди стриб, туди стриб… Не вірю. Як і батькові його…

Ліда схолола — не ждала, що так повернеться справа. Худеньке личко її стало білішим за комірець.

— Як то не вірю? — одсахнулася дівчина від Михайла і, не соромлячись хлопців, прихилилася до Гриші, наче хотіла прикрити його собою. — Володю, Михайле, ви що? — Ліда відчула, як нервово б’ється синювата жилка на Гришиній руці. — При чому тут батько? Хіба не знаєте, скільки разів бив, свого сина бив, виганяв із дому. «Геть! — кричав. — Комсомолія, чортове поріддя!» Він же фанатик, старий Хміль. А Гриша… Чуєте, хлопці! Гриша завтра піде із нами. Він піде, обов’язково піде!

— Михайле, ти перегнув, — уже м’якше сказав Шумило.

— Не вірю — і все! — трахнув Зінько важким кулаком; голубі очі його звузились, стали зеленкуватими. — Нам не артисти потрібні. Нам ті, хто зціпить рот — і мов камінь. Хто, коли треба землю гризти, гризтиме. Половою давитися — давитиметься. Мішки пиряти — пирятиме. Для людей. Для дітлашні, у якої зуби вигнивають з голоду. Такі нам підходять…

Гарячий клубок здавив Грицькові горло.

— Хлопці, — мовив глухо. — Повірте, хлопці, мені наплювати на себе… і на всяку там славу, і на дрібне честолюбство. Не тому, не тому кип’ятився! Ну, як вам сказать? Отак лежиш уночі, забутий, покинутий, розчавлений темрявою, лежиш і думаєш: півкраїни під тією темрявою… Суне потвора по землі, вже до Москви підповзає, топче душі людські, і мрії, і правду нашу… Місця собі не знаходиш! Доки ж терпіти?! Хочеться схопитись і, як дід Гарба, трощити зміїні черепи!.. Я розумію, друзі, за безцінь віддати життя і дурень уміє. Це правда — були хвилини, коли говорив собі: «Піди, Грицьку, жбурни гранату, жбурни у штаб, у кубло їхнє, хай знають: ми зневажаємо смерть!..» Це малодушно, правда. Я зціплю зуби, я зроблю все, що накажете. Тільки не треба, друзі, так… як Михайло. То страшні слова…

Коли вони вийшли з хати, Льонька (він аж посинів, бідолаха, на холоді) примружив хитрі оченята:

— До-о-овго ви гуляли! Змерз, як цуцик.

— Льоньчику! — забідкалась Ліда («Безсовісні ми! Забули про дитину»), — Іди, погрійся, золотко.

Та Льонька вже прилип до Грицька, став навшпиньки і таємниче на вухо йому: «Коли вже бабахнемо… німців?»

— Одного бабахнули, — криво посміхнувся Грицько. — Біжи, біжи, хлопче, на піч, — провів теплою долонею по Льоньчиній шиї. — Оно скільки мурашок пасеться.

Трохи здивований кислим виглядом парубків, Льонька підстрибцем побіг до хати. А Грицько, провівши поглядом Володьку й Михайла, несміло наблизився до Ліди.

— Ассоль! Ви після цього, мабуть, зневажаєте мене?

— Хіба не одверте було ваше слово? Ваша обіцянка перед друзями?

— Ти сумніваєшся?

— Ні, абсолютно. І тому дивне твоє запитання. Не друге, а перше.

Гриша взяв її за руку, і вони пліч-о-пліч пішли в сірий притихлий степ, як не раз ходили до цього.

Вже після п’ятої почало смеркатися.

Обтрушений вітрами бересток порідшав, і крізь нього просвічувалось вогнисте небо; в холодному полум’ї танув короткий осінній день, танув тихо, непомітно, сповнюючи простір синіми сутінками. Легку тремтливу тишу порушували тільки буркотливий голос: «Стій!» і дзизкання порожнього відра — то Поліщучка доїла Снігурку.

— Лідо, поглянь, — озвалася мати, — хто там вештається по садку.

Ліда передала Льоні підручник німецької мови й устала з призьби. Сірою примарою блукав понад річкою незнайомий чоловік, широкими кроками міряв леваду. «Що йому треба?» — з тривогою подумала Ліда. Підійшла мати, теж задивилася в берег. Чоловік піднявся на гору й рішуче попростував до гурту.

— Добривечір, — для годиться кинув незнайомець і хазяйським оком почав оглядати сарайчик та клуню.

Це був чоловік років сорока, він чимось нагадував чорногуза: довгі, наче ходулі, ноги й тонка, вигнута шия; з-під солом’яного капелюха стирчав величезний м’ясистий ніс.

— М-да, — прицмокнув незнайомець, — м-да… Що то значать роки — все змінилося: і сад не той, і річка не та. Грушок зовсім не було, а річка текла не за левадою, а тут, по балочці. М-да…

Він говорив ніби сам до себе, походжаючи по двору. Зупинився, пошкріб п’ятірнею зморшкувату потилицю і до матері:

— То ви хазяйка? Значить так: я Криворотько. М-да, Криворотько Степан Антонович. Не чули? Переселенці ви — ясне діло. Значить так: оця хата — мого батька. І хата, і сад, і земля аж до Козацьких могил — батькові. Нас у тридцятому, значить… Прийшли, викинули, загребли нажите… Голодранці… Нє, я не про вас! То красні, кажу… Все проковтнуть хотіли. Подавилися…