Паруси над степом - Віктор Семенович Близнюк

— Піду до Федоренка. Я душу з нього продажну витрясу! Хай дає, наволоч, притулок сім’ї…

Для хлібороба покидати насиджене місце — гірше похорону.

Все хатнє добро вмістилося на одній підводі. Валько взяв на плечі клунок з книжками, дядько Карпо звалив на себе чималий вузол збіжжя, і вони рушили з двору.

Мати йшла за підводою, як за покійником. Її вела під руку тітка Катерина. За ними, похиливши голови, мовчки брели Володька, Грицько й Ліда.

Льонька плентався позаду. За берестками оглянувся.

Прощавай, тихий куток!

Поведе хлопця доля в далекі краї, в невідомі села й міста, але й через сиву безвість років насниться йому затишна хата, задимлений обрій степу, крута стежина до річки і стара груша, що підняла зелену шапку аж до хмар…

Прощавайте, грози й веселки дитинства…

Де їм судилося жити?

Прискакав на коні Федоренко, жовтий від безсилої люті; вкусив би матір — боїться.

— Нажалілась, відьма, буйволу безногому!.. Збирайся! Знай нашу добрість: в курник — хе-хе! — поселимо.

Приємне сусідство — якраз проти його хати. Не з’їсть староста, жінка його догризе — ще лютіша за чоловіка.

Тряслась на розбитій дорозі підвода, щось деренчало в передку, і Снігурка, прив’язана до воза, рвалась з налигача й ревла, ніби питала: куди це мене ведуть? Сполохано сокотіли в ящику кури. Тільки дурний Мазун безтурботно вибрикував. Сказано — теля…

Біля Хмелевого двору сумна процесія спинилася од здивування: щупленький дід Хміль і огрядна його жінка, накинувши на плечі шлейки, тягли по городу сівалку. Дід проти жінки виглядав зачуханим лошам — Хмелиха явно його перетягувала. На горбку старий спіткнувся, врізався плечем в сошники; він аж завив од болю й злості: «Куди ти преш, одоробло!» Підскочив, маленький і злий, баркою замахнувся на жінку, але тут же полетів у канаву — Хмелиха мовчки турнула нервового чоловічка ногою.

Грицько весь заполум’янів від пекучого сорому. Поруч Ліда… свідок такої жалюгідної сцени! «Володь, дай цигарку!» — Грицько ніколи не курив і, ковтнувши отруйливого диму, закашлявся. Сказав з гіркотою:

— Старий домігся-таки свого. Ходив з Федоренком у райуправу, принижувався, канючив. По гектару земельки прирізали. І ось, бачите, хазяйнує. — Гриша безнадійно махнув рукою. — Був кротом, кротом і сконає. Ех, батьку, батьку!

Хміль побачив сина.

— Ти куди, волоцюго? Ти куди, питаю, з отими старцями? Марш додому — роботи скільки! Марш, а то… хай простить мені бог! — І дід схопив барку.

Грицько ніби й не чув тих погроз.

— Все! Піду з дому. Сьогодні ж. Більше не можу.

— Грицю! — Володька благально подивився на друга, в його сірі, неспокійні очі. — Переходь до нас. Ну чого ти? Тату!

Карпо Іванович — він чув розмову — повернувся з вузлом на плечах:

— Справді, Гришо! Буде краще. Місце для тебе знайдеться.

— Цить, Дунько, цить!

Дунька пізнала свого. Мабуть, нюхом почула, бо в сараї, де Хміль зберігав позаторішнє сіно, було темно, і Гриша не вгледів, а скоріше догадався, що оте сіре в кутку — їхня коза. Дунька довірливо уткнулась в хлопцеві коліна, лизнула руку: де ж твій гостинець, мовляв? Забув ти, Гришо, й свою домівку, забув і мене, стару Дуньку. «На хлібця, на! — Одержавши смачного коржика, Дунька апетитно захрумкала. — Не забув я тебе, пустухо. Знаєш, добре мені у Володьки, а все-таки… Вранці прокинусь, схоплюсь із лежанки — де я? Мережана піч, ковальське причандалля… Не своя хата… А своя стала чужою…»

Гриша погладив щокою Дуньчину мордочку; коза аж копитцями зацокотіла — так їй приємно було. «Тихо, Дунько, тихо!» — і Гриша поліз на сіно; воно одгонило болотною цвіллю, старе злежане сіно; розумний господар давно б його викинув, а Хміль для чогось беріг. Взагалі ощадливий Хміль підбирав усе, що потрапляло йому до рук — гайки, дріт, іржаві сошники, негодящі стельваги; під сіном був цілий склад найдивовижнішого ломаччя — все це збиралось роками й приховувалося од людського ока… Гриша теж скористався батьковим складом: сховав під сіном радіоприймач, який витяг з німецького штабу. Тепер, коли він переселився до Володьки, вирішив забрати «музику», бо як надибає старий, на друзки поб’є, а може, і в поліцію заявить, — отож вирішив Грицько перенести «музику» в лісосмугу, в свою землянку. Все, що треба, хай буде в одному місці: гранати, вибухівка, два карабіни. Там надійніше. І для роботи зручніше…

Сорочка у Грицька відстовбурчилась, металева коробка приємним холодком лоскотала йому груди. Тепер головне непомітно вискочить з двору і — в степ. «Ну, прощавай, Дунько!..» Гриша хотів з’їхати з сіна додолу, як раптом брязнув за сараєм цеп, завив, загарчав Кудлань.

— Ать!.. Щоб тобі заціпило! — гримнув на собаку хрипкий голос.

Батько!.. Грицько відчув неприємний холодок на спині. А раптом загляне батько в сарай! Подумає: ага, зашкребло, забився-таки, бездомнику, під свою стріху. Ні, не діждеться він. Коли вже сказав Грицько: «Більше не повернусь», значить — все! Як там тяжко не було б, як не боліла б душа за домівкою — він перетерпить все. Назад дорога заказана. Досить! Вже гнули його: «Заробляй копійчину, окаянний!.. Не вір партєйним, вони дурять народ… Греби до себе, тільки сліпа курка гребе від себе… Земельки проси, кланяйся німцям, безбожник, бо за ними сила!..» Досить! Ременем, кулаками, прокльонами хотів батько привернути сина до своєї віри і, сам того не відаючи, обірвав ниточку, яка зв’язувала сина з рідною хатою. Давно поривався Грицько втекти з дому. І, нарешті, коли батько виклянчив у німців отой клаптик землі і, мов божевільний, гупнув перед іконами, засичав на сина: «Молись!.. Падай на коліна й молись, бо… задушу… і бог простить», — Грицько з жахом побачив: то був не батько, то була здичавіла