Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас
— Можливо.
— Можливо? Ні, чоловіче, не можливо. Завжди ці чоловіки зі своїм «можливо».
— І до нього, якщо мені не зраджує пам’ять, Матісано пішов учнем. Навчився видобувати з мармуру все, що з нього видобувають: Ісусів, ангелів, хрести, розгорнуті книжки, черепи, смолоскипи, обличчя з затуленими пальцем устами — одне слово, все, що з нього витесують.
— Як це — все, що з нього витесують? — не зрозуміла мати, дивлячись то на сина, то на чоловіка. — Виходить, усе це прибуває з Італії сховане в мармурі, а вони володіють мистецтвом добувати його звідти?
— Бог тобі дав язика, жінко, а, крім язика, більше нічого…
Рікардо, слухаючи їхню суперечку, ні разу не розтулив рота, хіба лише коли стромляв у нього ложку. В його вухах з мелодійним звучанням, наче концентричні кола на уявній поверхні води, розбігалися один за одним усе ті самі склади: Сі-мо-не-та.
— Я не хотіла сказати, що художник добуває з мармуру, я хотіла сказати…
— Хотіла сказати! Знаю, що ти хотіла сказати!
— Нічого ти не знаєш, доне всезнайко! Отой італієць, мармурник, приїхав одинаком, узяв собі дівчину звідси, і від цього шлюбу народилася мати Сімонети, а це свідчить про те…
— Що так само, як мармур, жінко, достоту так самісінько, як ото мармур несе в собі фігури, що їх видобував скульптор своїм різцем і молотком, отак і люди передають із своєї крові й життя своїм дітям…
— І… — почав був Рікардо.
— Що ти хотів сказати? — спитав батько в сина.
— Та нічого…
— Це він через ту демонстрацію мовчазний і в поганому настрої, не розбереш його…
«Ой мамо, мамо, коли б ти знала, що в твого сина на серці».
— Знаєш, жінко, скільки клопоту завдає їм ота демонстрація. Ти не можеш собі уявити, скільки в них турбот перед скорботною п’ятницею…
— Найтяжчий гріх…
— Скажімо, газета…
— Газетка, — поправила мати.
— Нехай газетка, але вона коштує великі гроші, мамо, — в розпачі озвався Рікардо.
— Само собою, синку… Не вичитуй матері за те, що вона не знає, скільки коштує та газетка, набрана звичайним шрифтом на одному аркушику.
— Зате я знаю, скільки вона коштує. Оця сивина в мене з'явилася, поки я випрошував у тебе гроші, щоб заплатити за роботу карикатуристові…
На солодке були смажені яєчні жовтки в кокосовому сиропі. Їли мовчки. Після того як було з’їдено шість традиційних страв, почувся важкий віддих батька і брязкіт тарілки, що її відсунула мати.
Зайшов песик і, повештавшись, уклався спати. Він прибіг з кухні, де йому давали їсти, щоб не набридав під столом.
— Це Шалений Мурах, — мовив Рікардо, підводячись, коли служниця доповіла, що його просять до телефону. — Слухаю, це ти, Мурашко? Так, чоловіче, так… моя стаття про Ганді… Так, так, уже почав… А тепер послухай, старий… Так, Ганді… так… Я ще хотів тебе спитати… Так, так, Мураху, послухай… Скажи, у тебе в бібліотеці немає… Алло! Алло! Ні, ні, у мене є все про Ганді. Я тільки хотів тебе спитати, чи немає в тебе книжок з кольоровими ілюстраціями про італійських художників.
І після паузи:
— Ой, як це добре! Біжу до тебе — хочу подивитися. Скоро, скоро буду!
Поклавши трубку, він забіг до своєї кімнати, вдяг піджака й мерщій подався на вулицю. У якого ж це художника епохи Відродження він бачив Сімонету?
XI
Вийшовши, чи, точніше, вибігши з дому, Рікардо помчав вулицею. По дорозі зустрів Трояно Монтемайора і був такий вражений, аж мало не вигукнув: «Боже праведний, хлопче, ти з цього світу чи з того?» Вони не зіткнулися тільки тому, що один із них мчав швидко, мов блискавка, і очі його світилися голодом по італійських жінках, а другий ступав поволі, білий, мов привид, бо встав з ліжка з температурою, щоб виконати доручення комісії по оздобленню університету до дня демонстрації.
— Не можу я піти з тобою, старий кудланю (хворий таки справді добряче заріс), не можу, — вперто відмовлявся Рікардо. — На мене чекає Шалений Мурах. Я оце щойно переговорив з ним по телефону, і якщо вчасно або й зовсім не з’явлюся, він лаятиме мене на всі заставки за непунктуальність, матір усіх ваших вад.
— Та ходім зі мною, — наполягав Монтемайор. — Я з машиною, — якщо хочеш, ми спершу заїдемо до Шаленого Мураха. Там ти вибачишся, і ми поїдемо у справах.
— А куди ти хочеш поїхати?
— На край світу, тобто на вулицю Сан Буенавентура.
— У тебе жар?
— Так, але…
— То чого ж ти їдеш у таку далеч?
— Повинен розшукати одного чоловіка, який робить гірлянди з соснових шишок і глиці у вигляді гусениць. Ними прикрашають…
— Але ж мені треба було… — і не доказав решти: подивитися на італійських жінок.
— Справа накриється, Різниче, якщо ти не поїдеш зі мною. Я тебе прошу, бо хочу, щоб ти вів машину. В мене в голові паморочиться: я потай випив подвійну дозу хініну, щоб бути здоровому до демонстрації, а тепер у мене перед очима мелькають іскри, і я не можу тримати керма.
Тантаніс пошкріб голову і врешті погодився.
— Гаразд, тоді їдьмо до Шаленого Мураха; скажу, щоб не чекав мене.
— Зробиш, що мав у нього зробити, й поїдемо далі.
— Ні. Я тільки скажу йому, що не…
— …що не будеш займатися сьогодні журналом, — доказав за нього Тройо. — Знаю, старий. Знаю про журнал. І не розказуй мені, що цей навіжений працює на демонстрацію.
Сіли в машину. Трояно, блідий, нестрижений, зарослий щетиною, тримав ключі. Рікардо взяв їх у нього, щоб завести двигуна.
— Дивись, щоб Мурах не став тобі читати…
— Та ні, чоловіче, я тільки скажу, що ми відкладемо на інший день те, що мали зробити сьогодні.
— Щось ти, Різниче, крутиш: усе якісь таємниці. Можеш зійти, коли вже так не хочеш їхати… Але чому ти мені не скажеш прямо, що збираєшся співробітничати в журналі і що також став інтелігентом?
Машина спинилася в кінці провулка Адміністрадор. Тантаніс вийшов і подзвонив у двері свого приятеля, котрий появився в них власного персоною.
— A-а! Ну, то як справи, хлоп’ята?
— Знаєш, я прийду іншим разом, Мураху, — став пояснювати Різник, — а тепер ми з Трояно їдемо в одне місце…
— Мені теж нема чого робити, — урвав його Мурах. — Заждіть хвилиночку, і я поїду з вами.
І вони поїхали втрьох за місто. Тантаніс сидів за кермом, Трояно Монтемайор напівлежав, відкинувшись на подушку заднього сидіння. Шалений Мурах, що вмостився поруч з Тантанісом, не міг усидіти спокійно. Зводився з сидіння, подаючись уперед, повертався поговорити з Тройо,
