Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

— Цей хлопець — погана людина.

— Що ти верзеш, жінко!

— Інстинкт не обманює тварин. А Муця, щойно обнюхавши відвідувача, оголосив йому війну.

— Дивно, бо запах, яким він просяк, — це запах свинячих тельбухів…

— Тату! — запротестувала Сімонета й додала: — А мені він видався чарівним хлопцем.

— Чарівним? Посоромилася б батька й матері!

— Тепер зрозуміло, навіщо йому аж два Іуди напередодні демонстрації, — знову вступила в розмову дружина. — Спершу вони знадобляться йому для демонстрації, а пізніше у великодню суботу, він виставить їх на своєму домі.

Майстер здвигнув плечима.

— Аби мені добре платили, а інше мене не обходить.

— Отак і не інакше, — мовила дружина. — Художники, ці великі невдахи, завжди кінчають погано. Пам’ятаєш дона Хако, которий пустив собі кулю, коли побачив, що спіймався на гарячому. А теж був великий художник…

— Мамо, дона Хако звинуватили в тому, що він виготовляв бомби.

— А тепер, мамо й доню, дайте мені спокій. Я пішов, бо в мене натхнення.

— А мені, — сказала Сімонета, — треба йти вивчити святе писання, — і, розгорнувши книжку, стала читати: — «Від трубного звуку…»

— Від удару, — поправила мати.

— Ні, мамо: «Від трубного звуку впали стіни Ієрихона».

Х

Два Іуди, два Іуди? Ба ні, аж три. Один у вигляді латифундиста призначався для воза «Жахи християнства», — замість чудового опудала, яке зробив Сатир, і то такого схожого, такої точної карикатури на дядька Рамона, тільки й того, що не говорить. Другий, щоб його виставити перед Великоднем на фасаді будинку. Це теж неабиякий Іуда з хитро прискаленим оком, сигарою, перснями, лакованими черевиками, що чекає великої суботи. Для цього, як і для всякого Іуди, настане його субота — день, коли задзвонять дзвони і його розшматують. А третій Іуда?

Якнайдовершеніший план. Операція «Іскаріот» — без поцілунку, без учителя. Третій Іуда — він сам.

Рікардо погладив у кишені ключ від кімнати, де зберігалися опудала, що мали проїхати на возах студентської демонстрації в скорботну п’ятницю.

Користуючись ключем (Незаконний утримувач? А чи, може, охоронець? Які гнучкі ці юридичні терміни!), в слушний момент він замінить опудало, що зображає дядька Рамона, одним із тих, які йому віддасть майстер у середу за день до демонстрації.

Він ще зайде до нього за два-три дні або й раніше, щоб нагадати… Бо як можна довіряти обіцянкам усяких там художників та богомазів! Зайде нагадати про термін — коли той віддасть йому свій нехитрий і вражаючий витвір — Іуду-латифундиста в техаському сомбреро і з пістолями при боці.

Рікардо прискорив ходу. А ще він зайде до художника, щоб побачити «божественну» — ні, цей прикметник нічого не говорить… «милу» — говорить замало… «чарівну» — звучить банально… «гарненьку» — вульгарно… одне слово, Сімонету, отак просто, саме тільки ім’я без прикметника, і то майже не вимовляючи його або ж вимовляючи зволоженими вустами…

Сімонета — його таємниця, його душевний біль. А Ана Хулія? Ана Хулія… Ана Хулія… Ану Хулію досить просто кохати. А отією рідкісною, незвичайною красою, що вимагала до себе не кохання, а обожнювання, була Сімонета, Сімонета без прикметника, просто Сімонета.

Він стишив ходу. За два-три дні він зайде до художника, щоб нагадати про термін — коли забирати Іуд… так, так, без прикметника… Сімонета… просто Сімонета. І все це задля Ани Хулії… два Іуди… три Іуди… Якби хтось раніше сказав йому, що він, який завжди був проти того, щоб батьки виставляли на домі Іуду, сам замовить два опудала замість одного… Так, так, не мине й двох-трьох днів, як він знову зайде до Матісано поспитати, як посувається справа з замовленням… Отак просто, без прикметника… Хто? Іуда? Цей теж без прикметника, його йменням або й прикладом споконвіку користувалися всі і як тільки хто міг, а бач, і досі не придумали означення, не виробили мірила зради, тільки й того, що передали Іуду йому, котрий використав зрадника, щоб і собі зрадити, врятувати отого латифундиста від ганебного стовпа, не виправдавши довіри товаришів, беззастережної довіри Сатира, який вручив йому ключа від кімнати, де зберігалися страхітливі ганчір’яні ляльки. У лиху годину потрапив цей ключ до його рук… У долі зуби ключа… Його зрада почалася… ні, Ана Хулія не винувата… а може, винувата… ні, але замішана в його зраду… І навпаки, істота, яка щойно постала перед ним у будинку художника, кришталево чиста…

Він прискорив ходу. Сатир не тільки дав йому ключа, а й признався під секретом тихим голосом, без тіні зарозумілості, що цей манекен, подоба дядька Рамона, — його шедевр. Іронія долі: шедевром стало опудало. Ні, іронія долі не в цьому, а в тому, що цей шедевр не буде виставлено привселюдно, а замінено Іудою. Отже, він скористається Іудою, щоб стати ще більшим Іудою, ніж сам Іуда. Нехай-но тільки художник виконає його замовлення… Так, треба зайти до нього нагадати й очиститись видінням отієї істоти, що явилася йому й зробила ще болючішим його стан співучасника… де там співучасника — головного виконавця найчорнішої зради!

Він дійшов до центральних вулиць. Позаду залишалися будинки. Вікна. Двері. Стовпи. Перехрестя. Незнайомі люди, багато незнайомих людей ішло йому назустріч або в тому ж напрямку, що й він. Його кроки серед стількох незнайомих кроків, його очі серед стількох очей і окулярів, де більше окулярів, ніж очей; його руки й ноги серед стількох рук і ніг, озутих і босих.

Піти до Ани Хулії? Навіщо? Тройо, мабуть, іще лежить у ліжку. Та й це даремний привід: у неї відлучення, вона говіє. Прискорив ходу. Кого справді треба було б відлучити, вилучити з обігу, як фальшиву монету, так це його самого. Здвигнув плечима, і не порухом, котрий мав явно означати, яке, мовляв, мені діло, а ледь ворухнувши товстими наплічниками, щоб скоріше приховати, що означає цей порух. Адже йому зовсім не байдуже. Вернутися до Сімонети? І хай вона його звинуватить? Хай донька того, що виготовляє Іуд, звинуватить його у зраді, хай звинуватять товариші-студенти з комітету і Сатир з з його велетенськими витріщеними білками майже без зіниць?

А ось і його дім. Його кімната, що завжди була йому рятівним прихистком. Замкнувся в темряві.

— Ганді!

Між стінами й досі бринів гучний голос Шаленого Мураха, що закликав його до співпраці в журналі.

Але як він може писати про Ганді — філософа, вченого й поета, який передусім був чистою, незаплямованою людиною?

Засоромлений, він уткнувся обличчям у подушку,