Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

— Чуєш, Різниче, я наготував для тебе цілий стос чудових книжок. Шкода, що ти їх не побачив.

— То все через мене, — мовив Тройо. — Він не хотів їхати, але я не маю сили довести машину туди, куди ми їдемо.

— А куди ж ми їдемо? — поцікавився Мурах. — Погано, якщо повернемось запізно. Я не попередив удома.

— Воно не дуже й далеко, — відказав Різник, — але для такого хворого, як Тройо, ця поїздка не легша від подорожі на край світу. Ми їдемо на вулицю Сан Буенавентура.

— А чого ви туди їдете? — питав далі Мурах, не перестаючи крутитися.

— Та до одного чоловіка, що робить декоративні гірлянди у вигляді гусениць, — озвався Тройо.

— Ну що ж, Рікардо, зайдеш до мене іншим разом. Можу тебе запевнити, що ти рота роззявиш. Є кілька мадонн Белліні, є Анджеліко, дві-три непорочні діви Філіпо Ліпні та Рафаелева Форнаріна. Останню я поклав окремо, бо від неї, старий, ти збожеволієш.

Трояно вдавано кашлянув позаду, натякаючи на те, що він нещодавно говорив про перетворення Тантаніса на інтелігента.

— А нехай тобі, Тройо, з твоїм кашлем, — відмахнувся Тантаніс.

— Хіба ж я винен, що на мене напав такий кашель?

Мурах не переставав крутитися, то обертався до заднього сидіння, де знеможено напівлежав Тройо, то подавався вперед, то вимахував руками, то стромляв пальці між коміром сорочки й потилицею.

— Ніколи б не подумав, — торохтів він, — що хтось із факультету права може зацікавитися італійським живописом, із факультету, де зібралися самі казуїсти, дурні, прагматики, буквоїди… Ну скажи, Різниче, що спільного між італійським живописом і Ганді?

Запитання лишилося без відповіді. А всяке запитання без відповіді злітає, мов херувим. Через це так багато херувимів у царстві небеснім. Автомобіль мчав повз придорожні стовпи й халупи, полохаючи курей, викликаючи собачий гавкіт. Їхав мимо запряжених биками возів, навантажених кукурудзою, барвистою черепицею, мішками з вапном.

— Тройо подумав, ніби я їду до тебе, Мураху, в справі, пов’язаній з демонстрацією, — сказав Різник, — і його це здивувало — правда, Трояно, тебе це здивувало? Адже всім відомо, що Мурах не з тих… ну, не демонстрант.

— Він інтелігент.

— Не тому, що інтелігент, — відказав Мурах, повертаючись до Монтемайора, — а тому, що я не можу терпіти блазнювання. Після того, як я прочитав Шекспіра, блазні видаються мені людьми, які, замість сміятися, плачуть кров’ю. І саме це ми, студенти, робимо тепер…

— О-ре-мо, сказала муха на розі у вола, — вигукнув Різник.

— Робимо — сказав і ще раз повторюю, — наїжився Мурах, — бо хоч мені це й не подобається, я солідарний з усім, що стосується демонстрації, піду на демонстрацію в маскарадному костюмі і нап’юся…

— Але ж наше покоління, Мураху… — почав був Тройо.

— Наше покоління, — урвав його Мурах, — випускає останній дух.

Він говорив і знай крутився, звертаючись то до Тантаніса, що сидів за кермом, то до Монтемайора, який на задньому сидінні курив, припалюючи одну сигарету від одної.

— Це найблискучіше покоління, — мовив Різник.

— Не заперечую, — погодився Мурах, — але від певного часу воно уникає деяких проблем.

— Не кажи… — хотів був утрутитись Трояно, але Мурах провадив далі:

— І не тільки уникає проблем, а й грає в кота-мишки з дійсністю.

— Приїхали, — урвав їх Тантаніс. — Тепер, Трояно, трохи поворушись — піди спитай у тих жінок, де живе той тип, якого ти шукаєш.

— Та це десь тут, в одному з цих будинків, — сказав Трояно, вибираючись із автомобіля, й попрямував стежкою, що вилась попід старими вербами.

Коли Тройо пішов, Мурах стиха озвався до Різника:

— Пробач, але твій шуряк — дурень.

— То в нього лице дурне.

— І голова так само.

— Можу тобі сказати, що твої зауваження проти демонстрації змусили його замовкнути. Я сам бачу, що він відсталий. Ніхто з нас не відмовить тобі в слушності, Мураху: народна трагедія незмірна.

— А ми сміємося, влаштовуємо святковий карнавал, щоб її забути. Ми подібні до людей, що сміються, бачачи кошмари.

— Або до чоловіка, якого забрала до лікарні «швидка допомога» з ножем у серці. Щоразу, коли його питали, чи болить, він відповідав: «Так, коли починаю сміятися…»

— Поки нема Тройо, скажу тобі одну таємницю, — мовив пошепки Тантаніс. — Я познайомився з дівчиною-італійкою, схожою на одну з тих мадонн, і тому хотів подивитися… Тс-с! Поговоримо іншим разом.

— З італійкою? — встиг спитати Мурах і завертівся що дужче, навіть спітнів — така його взяла цікавість.

— Не чистої проби, але італійського походження, — відповів Різник і, звертаючись до Тройо, спитав: — Ну то як, уладнав свою справу?

— Так, але, щоб виконати замовлення, йому доведеться мобілізувати всіх своїх синів, а їх у нього — одинадцятеро. Уся сім’я, — мовив Тройо, забираючись у машину й опускаючись на заднє сидіння, — тільки те й робить, що нанизує гірлянди,

— Нове виробництво, — зауважив Мурах.

— Паскудна робота, але куди їм подітися: з чогось же мають заробляти на прожиття, — відказав Трояно.

— Виробництво гірлянд-гусениць, — докинув Різник. — Так свого часу з’явилося виробництво чунь із автомобільних шин. Або виробництво «жучків».

— Виробництво чого? Жучків?

— Мурах наче щойно приїхав з-за кордону, — вигукнув Монтемайор. — Стільки вивчати нашу дійсність і не знати нашої молодої промисловості! «Жучок» — це пристрій, який вставляється в електролічильник, щоб той не крутився. Це виробництво тепер процвітає.

— Якщо ви вільні, — запропонував Мурах, котрий не міг усидіти на місці, повертався на всі боки, — зайдімо до мене: я вам покажу естампи.

— Не можу, в мене багато роботи, — відповів Рікардо. — Але якщо Тройо хоче, то я залишу вас тут.

— А що ти маєш робити? — спитав Мурах.

— Мені треба забрати мішок стружок, який я замовив на тартаку Іполіто Фанхуля.

— Ми поїдемо з тобою, — сказав Мурах: оте «Фанхуль» звучало дуже по-італійському, і він уже ладен був кинути все, щоб тільки побачити на власні очі красуню, про яку йому щойно розповів Різник.

— Не варто їхати туди, бо в нього, — Тантаніс кивнув на Тройо, — знову почнеться кашель від стружкового пилу.

— Інтелігентний кашель, твоя правда, Різниче.

— Не інтелігентний, а сухотний. — Він сказав це грубо й злісно (його дратувало слово «інтелігентний»), але одразу ж схаменувся: Тройо справді був хворий, блідий, схожий на кістяка.

— Швидкоплинні сухоти, — здобувся Тройо на жарт і засміявся холодним, сухим сміхом.

Мурах збагнув обстановку й сказав:

— Це жарт, Монтемайоре, це жарт. Заїдьте до мене (Мурах часом звертався до того на ви), подивитесь естампи.

— Дякую, я краще поїду додому. Різник мене відвезе. Він мені теж пропонував…

— Нічого я тобі не пропонував.

— З тобою не