Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас
— Бездоганно! Правда, бездоганно, Різниче?
Студенти, які працювали поряд, — хто з молотком, хто з пензлем, — над фігурами, прапорами, плакатами, оточили Сатира, вітаючи його обіймами та оплесками з цим майстерним витвором.
Сатир дістав носовика, витер піт з обличчя, — обіднє сонце смалило просто з зеніту, — і сів на дерев’яний оцупок, що правив йому за стілець. Сидів, схрестивши свої тонкі цибаті ноги.
— Та ти ж художник, а вивчаєш медицину?
— А що дає у нас мистецтво? Ні, Різниче, я не хочу ані смоктати лапу, ані емігрувати. Як лікар, я знайду сяке-таке місце і в себе на батьківщині. А як художник — або здихатиму з голоду, або ж емігрую — подамся до Мексіки, до Аргентіни, до Парижа. А вже там інша справа: там художник, скульптор, музикант цінується так само, як і лікар, коли не більше.
— Згоден, — озвався скульптор Галерник, — оце і є проблема проблем для всіх нас — скульпторів, художників, музикантів. — У Галерника, коли він говорив, так ходив кадик, наче він випльовував кожне слово разом з адамовим яблуком. — З плином часу ми чимраз дужче переймаємося якоюсь ніби тугою за батьківщиною, та такою тугою, що, навіть живучи тут, не знати чому почуваємо себе закинутими далеко-далеко… Далеко від усього ворожого нам, ворожого до такої міри, що коли хтось із нас досягає певних висот у своєму мистецтві, то запитує себе: який тобі тут пожиток з усього цього художнього свисту? І нічого йому не залишається, як емігрувати.
— Але скажи, Галернику, чому ж ти вчишся в академії мистецтв, а не пішов на медицину або на право? — спитав Тантавіс байдужим голосом, більше думаючи про дядька Рамона та груди Ани Хулії.
— Не пішов, та й годі. Не тому, що не хотів, а тому, що не був бакалавром, старий. А в нас без ступеня бакалавра…
— Зате ти будеш великим скульптором…
— Великим чи малим, Різниче, то мені байдуже, — відказав, звівши очі, Галерник; а очі в нього були, наче мигдалини: серед білкового обширу — чорні-чорнющі зіниці, — аби скульптором…
— Гарна вийшла дискусія, — мовив, підводячись, Сатир, — але треба ворушитися, бо час не жде.
Усі підвелися, й кожен узявся до свого діла.
— А ти, Річарде, — наказав Тантанісові Сатир, — забери дона Рамона й тримай його там, де й інші опудала. Візьми ключа, й нехай він буде в тебе, бо я його неодмінно загублю.
«Злодієві й ключі в руки», — мовив подумки Рікардо Тантаніс, підняв ляльку, зроблену з картону й накрохмаленої тканини, що так чудово зображала дядька Ани Хулії, й поніс, щоб замкнути на ключ у маленькій кімнаті, вікно якої виходило на вбиральні гаража.
— Яка волога ця кімната, і як у ній смердить, — зауважив Різник, повернувшись назад.
— Відколи це ти, Річарде, — спитав один з художників, — оцим «Річарде» він передражнив Сатира, — став скаржитись на сморід, коли у тебе вдома смердить тельбухами?
— Прошу вибачити за втручання, — мовив Галерник, весело засміявшись, — все-таки добре, що ці багачі, бодай у шкурі опудал, зазнають, як то воно приємно бути замкненим у вологій і смердючій буцегарні.
— Чуєш, Сатире, нехай краще ключ буде в тебе, тримай його десь сам, — мовив Тантаніс, бажаючи позбутися шматочка нікельованого металу, що пік йому руку.
Ключ… Малесенька ніжка серафима… Серефими погубили ніжки, які тепер обернулися на ключі: зубці — то пальчики, а дірочки там, де були щиколотки… Тьху, чого це лізе в голову дурна казка, що її він чув у дитинстві. Коли так, то вже краще було б згадати казку Шахразади про ключ, який відмикав двоє дверей: двері вірності товаришам, ближнім з твого соціального стану, й двері зради. Оцей ключ полегшив би його плани.
Візник? І навіть вільний! Дуже доречно. Тут, бачте, навіть є ще візник? Стара тарадайка на нових колесах запряжена двома шкапами, що світили ребрами, мов на рентгенограмі.
Тантаніс звелів візникові, який смердів йодоформом, підвезти його до рогу вулиці Піла Сека. Не треба, щоб той знав точну адресу. Сигарету… Дим, дим замість думок… Окуляри, чорні окуляри… Сховатися. Сховати очі. Сховатися від самого себе. Ще одну сигарету… Тютюн і йодоформ… Єдина надія, що майстер, котрий виготовляв Іуд, відмовиться. Піла Сека… В іншому кінці міста. Колеса… Іще якісь колеса… Та це ж ті самі колеса, тільки часом торохтять, як інші колеса. Ключ відтягує кишеню. Він уже боявся, щоб не перекинулась перехняблена під вагою ключа тарадайка, але, мабуть, ключ тільки видавався важким. Кожен порух візника гнав на нього хвилі йодоформу. Ангели-серафими… Вірність підготовчому комітетові — ха-ха-ха… Велике діло — куди ж, пак! Одне опудало замість іншого, підмінити дядька Рамона на возі… яке це має значення, коли чим далі, тим злочиннішими стають варвари-християни! А з якого металу зроблені хлопці-студенти, що не розкладаються морально? Вийти з домашнього затишку, де був достаток, добробут, ласка, ніжність, і на власні очі побачити тюрми, шпиталі, нетрі, жахи й злидні мешканців дна…
Тарадайка спинилася. Ріг вулиці Піла Сека. Заплатив і почекав, доки візник поїде.
А онде в тому будинку, напевно, й мешкає той чоловік, що виготовляє Іуд. Перш ніж постукати, прочитав напис на прикріпленій до стіни кам’яній табличці. Вона проголошувала: «Художник». Ні більш ні менш. Просто — «Художник».
Постукав бронзовим молотком, узявшись за позолочену ручку, вистромлену крізь двері, мов рука дружби. За якусь хвилю, — йому так нетерпеливилося, що здалося, минуло ціле століття, — двері відчинила жінка, вся в чорному, сива, але зі свіжим обличчям.
— До кого ви? — спитала вона.
— До сеньйора Матісано, якщо він удома.
— Сімонето, — мовила, підвищивши голос, жінка й звеліла комусь у приміщенні: — Подивись-но, чи є художник. Як завжди, працює, зачинившись у себе, — сказала, знов повертаючись до відвідувача. — Ми й самі ніколи не знаємо, чи він удома. Нема гірше, як вийти заміж за художника. Повірте мені. На художників ніяк не можна покладатися — такі це непевні люди, ніколи не знаєш, коли на них найде натхнення, а воно, пробачте, оце натхнення, находить на них так само, як ото охота помочитися на хворих. Отак і з художниками: коли на них находить натхнення, тоді хай хоч стеля валиться їм на голову. Я вже не кажу про те, що в нас тільки одна донька, на більше не стало часу саме через оте натхнення. Ну то що, доню, тато вдома.
— Удома! — гукнув дзвінкий голосок з глибини квартири. — Питає, хто до нього прийшов.
— Скажіть йому, сеньйоро, — поквапливо відповів Рікардо, — що прийшов син сеньйорів Тантанісів.
— О, дуже приємно, а я художникова дружина. Сімонето,
