Ангели помсти - Олесь Ульяненко

каски, «Майн Кампф» німецькою, нікому не зрозумілою мовою. Пацанство. Пацанство, що закінчилося калюжами крові. Життя не таке складне, як ми придумали, говорив я. Його можна розкласти на три частини і заспокоїтися. Але от прожити ці три частини до паскудного тяжко, і кожен намагається прожити по-своєму: хто з хрестами, хто з зірками, хто з рогами на голові. Нічого особливого, погодилися полтавські сискарі, проте справу і все інше, що притягнув з Хвощівки Титар, пришили ублюдочному Едіку. Але, продовжував я, це вже з області психіатрії. А тому, – я подивився на полтавських, – я б просто не хотів, щоб ці речі долучали до справи. Це до психіатрів, а мені б кортіло, щоб у їхніх мізках колупалися патологоанатоми, а не психічно неврівноважені люди в білих халатах. Солдатенко тут заявив, що краще в гівні буде колупатися, ніж у головах цих ідіотів. Відомо одне: і Джулай, і Ульяненко, і пацани, і Марго все ще лишаються під підозрою, хоча я впевнений, що їх можна підозрювати не менше, ніж у заколоті з метою отруєння цілої області. Полтавські подивилися на мене зі здивуванням, вишукуючи потаємний зміст, а він дійсно був.

– То це давня історія, – порушив я тишу. – Тут жив собі один рабин. Йому на той час виповнилося років з вісімдесят п’ять чи дев’яносто. Ходив з возиком, макулатуру збирав. Ще я навіть пацаном йому показував, де покришки лисі, де папір, ну, різне барахло. Захворів він. Лікаря нашого ледь до нього допустили. Старий упирався. Але громада, їх тут було не більше шести сімей, решту німці повистрілювали та в душогубках подушили, вирішила, що таки треба. Вмовили старого. Ну, лікар обстежив його. Нічого страшного, кажуть так. Якийсь нежить чи сиплість. Виписав ліки. По дві таблетки тричі на день. Але рабин запротестував. По дві таблетки кабала не дозволяє чи ще якась там їхня заборона. Два, виявляється, – роги чорта. Можна більше, а можна й менше, але тільки не по дві. Лікар заявляє, що багато не можна, щоб чого не трапилося. І поїхав. Переконав чи не переконав, невідомо. А упертий старий по три таблетки. Його вірні теж з ним. Ну, і все. Помер старий за три дні, та ще й другого вересня, як зараз пам’ятаю. Ще трьох з громади їхньої ледь відволали. Ото справи.

– Нічого смішного не бачу, – сказав один, з тоненькими губами, скляним поглядом і геть голим черепом.

– Я теж, – підписався коротун, з пикою алкоголіка.

– Ви що маєте на увазі? – хитро запитав довготелесий.

– А те, що бздюха, – визвірився я. – Слухай, що ми говоримо, а не твої зайобані книжки.

Вони стояли, дивилися в землю, курили й усміхалися. Тоді, в ті дні, я ясно відчув, як мене щось веде, показує мені, й воно, дійсно, і зараз живе – це тепле і невидиме чудо.

Ангели, які зійшли зі сторінок книжок, випурхнули у життя демонами. З самого початку дороги, несучи в собі данину непоправного, я піднімав чашу, повну отрути, кохання, скорботи, і думав, що воно повинно померти, попріч моє бажання; у мені набухало залозами звірине відчуття загнаності, котре наприкінці перейшло в повну байдужість. Тому коли я зайшов до котеджу, то побачив там Батрака, з досить уміло розбитою головою і під прицілом гвинтівки Марго. Батрак зараз нагадував рухливу комаху з відірваними лапками, яка лежала на спині й шукала опертя. Обличчя, вирубане, бліде, з синіми ясними очима божевільного, що зараз були скоріше обережні, аніж злякані. Вся його атлетична статура зараз не більше і не менше, ніж добре зроблена кимось лялька, котрій хтось умудрився зламати пружину. Батрак никав попід стіною, щось белькотів, а напроти сиділа Марго, холодна, зібрана, як сама смерть або наче тиха потойбічна істота, вранішній янгол. Вона твердо тримала в руках чорну ворону гвинтівку, котру провезла в багажнику багато кілометрів, сама не знаючи для чого. Роздертий одяг, нецензурні слова, наставлена рушниця Марго, погрози примусили мене стукнути Батрака по голові. Едік витягнувся спочатку вгору, та швидко зів’яв, осів грузько на підлогу і від’їхав за долю секунди. Марго ще тримала його на прицілі, і тільки зараз я побачив, як тремтить її тіло, а обличчя непорушне, холодне і спокійне.

– Марго, – тихо покликав я її. Але вона продовжувала тримати Батрака на прицілі. Я повторив: – Марго, кинь пукавку. Вона стріляє.

– Не заважай, – спокійно, наче ріжучи петрушку, сказала Марго.

– Марго, поклади пукавку, – я підходив до неї повільно, крок за кроком, а вона почала тремтіти. Веселий деньок, пролетіло в голові, але пожартувати так і не виходило. Нарешті я підійшов до неї, мокрий від поту, і Марго впала мені на груди, рушниця голосно брязнула об підлогу прикладом, але вона продовжувала її тримати.

– Ну все, все, – я навіть не хотів нічого розпитувати, як Батрак знайшов нас, хто йому наплів про нас і так далі. Не час для цього. Людина дурить себе, потім розраховується за свою дурість, і в тій дурості завжди хтось крайній. Дурив і я себе, віддаляючи низку подій і те, що прийде, замружувався від життя, як від сонця. Таке кохання. Навряд чи це єднало нас із Марго в найжорстокіших ситуаціях. Пізніше, сидячи у світлому квадраті, курили, і вона несподівано заговорила:

– Тобі треба їхати.

Я мовчав, не дивився на неї, а уважно розглядав сосну, по якій гасала руда білка, з верткою мордочкою і чорними краплинками очей.

– От зараза, – сказав я.

Марго спробувала розсміятися. Я поцілував її у маківку.

– Я бачив японців. Наших японців. Вони там, внизу. Вони приїхали за нами чи за ним? – спитав я. Марго знала, що японцями у нас називають циган.

– Думаю, за Батраком.

– Діла…

Марго дістала другу сигарету, війнувши на мене чужим запахом.

– Ти мені розповіси хоч що-небудь? – спробував я заговорити у справі.

– Не зараз. Потім. Добре? – вона взяла мене за руку. Зовсім по-товариському.

– О’кей.

– Я просто… Я люблю тебе.