I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський

— Ми маємо позбавити бідну жінку цих мук.

Тереза із силою смикнула жабу за рукав і потягла назустріч молодятам.

— Допоможіть бідним угорцям із Закарпаття, будинок згорів, діти потонули, їсти нема за що... — волала в усю пельку, простягаючи до молодят синій китайський кухлик.

Хлопець уже був потягнувся до кишені, але подруга суворо проказала:

— Схаменися, не розводь жебраків!

Тим часом сліпа змахнула рукою у повітрі й ніби ненавмисне заїхала дівчині в обличчя. Від несподіванки та впустила з рук пакунки з речами, що розлетілися по асфальту.

— Ах ти, курво румунська! — обурилася та.

— Ой, пробачте, пробачте, — заголосила Тереза й знову зробила необережний рух, штовхнувши дівку в груди. — Я не хотіла, пробачте нас, ми бідні актори з України...

— Мердьє рюс (смердюча раша), — процідила француженка і разом із чоловіком заходилася збирати розсипані по проїжджій частині модні речі. — Понаїхали в Європу, уроди...

— Ми все виправимо! Ми повернемо вам гроші, — репетувала з відчаю Тереза, створюючи своїми рухами ще більший хаос. Речі, які вона намагалася подати молодятам, знову вивалювалися на асфальт, усе більше й більше дратуючи пару.

— Мердьє, мердьє, — тільки й проказував хлопець, нишпорячи напівприсядки по асфальту.

На протилежному боці перехрестя світлофор запалив уже жовте око.

— Боже, як сумно помирати з таким брудним словом на вустах, — із жалем зітхнув Гренуй, подаючи чоловікові модний джемпер від «Бенеттон».

— Що ви ка... — тільки й устиг поцікавитись молодик, як з-за рогу Ганновер-стрит, явно порушуючи правила, вискочив на шаленій швидкості величезний червоний «Рейндж Ровер».

Молодик був смикнувся вбік, намагаючись від нього ухилитися. Але інстинкт європейця, призвичаєного до правобічного автомобільного руху виявився фатальним в умовах Единбурга.

Замість порятунку чоловік сам стрибнув прямо в пащу лютої смерті.

Його голова горіхом тріснула під важким колесом елітної автівки, що перемолола тендітного французика, наче фарш, виплюнувши з-під задніх коліс лише безформенну криваву масу.

Здалося, зойкнула вся вулиця, а потім запанувала дика тиша. Тільки й чути було, як годинник на вежі залізничного вокзалу пробив десяту годину ранку.

— Жі-і-і-і-іль! — прорізав тишу істеричний жіночий крик.

— Ходімо звідси, Ніколя, — смикнула жабу за руку синюшна пані, коли здалеку почулося високе завивання поліцейської сирени.

Глава сьома

Вікна старовинного готелю «Балморал» виходили на Принцес-стрит. Саме там у п’ятсот шістнадцятому номері три дні тому оселився художник-концептуаліст Брайан Вуд, чиї роботи експонувалися на виставці «Private view», яку представляла галерея Саатчі в рамках підтримки реконструкції колишнього дитячого будинку Діна.

«Молоді британські художники», що наприкінці 1980-х наробили в Лондоні галасу зі своїми проектами, здається, потроху ставали класиками. Серйозні колекціонери все частіше купували в них роботи, а пропозиції про співпрацю сипалися з усього світу.

«Ця маленька свинка пішла на ринок. А ця маленька свинка лишилася вдома» — саме так називалася робота Даміана Хьорста[3], яку той представляв в Единбурзі.

Після всесвітньовідомої акули у формальдегіді, що її художник явив світу п’ять років тому, ця розітнута навпіл свиня у двох ракурсах здавалася жалюгідним відгомоном монументального твору зразка 1991 року.

Здається, вони схибились на грошах. Усюди тільки й розмов: хто в кого за скільки купив і хто кому за скільки продав? Треба віддати Саатчі належне, він вдало капіталізував свою колекцію.

Учора особисто прилетів до Единбурга, влаштувавши для преси і журналістів шикарне пре-паті в конгрес-холі готелю «Балморал», у якому й зупинився разом із художниками, оплативши їхнє перебування тут.

Майже п’ятсот фунтів на добу — саме стільки коштував номер Брайана — прекрасний комфортабельний сьют з вікнами, що виходили в бік інформаційного центру фестивалю.

«Кожного разу, коли я докурюю цигарку, то думаю про смерть» — саме так у вчорашньому інтерв’ю Хьорст відповів на запитання німецької журналістки про те, чому в його роботах так багато мортальних мотивів.

«Що цей вискочка знає про смерть?»

Брайан випростав руку з-під ковдри і потягнувся за пачкою червоного «Мальборо», що поруч із повною смердючих недопалків попільничкою лежала на тумбочці, розповсюджуючи довкруж себе канцерогенний запах затхлого тютюну.

Учора художники догулювали після презентації саме в його номері, геть заваленому о цій порі порожніми пивними та винними пляшками, коробками з-під піци, паперовими стаканчиками, брудними рушниками, якими витирали розлите на журнальному столику червоне вино.

— Трейсі, подивись, яка шикарна інсталяція може вийти, — кричав п’яний Брайан, навалюючи гори сміття біля ліжка у спальні, на якому попросилася відпочити геть укурена художниця турецько-циганського походження Трейсі Емін, що в минулому році стала відома завдяки інсталяції «Усі, з ким я переспала з 1963 по 1995 роки».

Звичайний намет, розписаний ізсередини іменами колишніх і нинішніх коханців, привернув увагу арт-критиків.

— За правильно спромоутовані місячні цієї корови Трейсі згодом можна буде виручити в десять разів більше, ніж за роботи Пікассо чи Далі разом узятих, я вам це гарантую, от побачите... — цинічно сміявся Саатчі на журналістському пре-паті.

Трейсі удавано шкірилась, манірно закочуючи очі, ковтала алкоголь декалітрами й потайки бігала курити косяки в парк навпроти, аж поки не обдовбалася всмерть.

— Та й взагалі минули ті часи, коли художник отримував визнання після смерті. Сучасні Ван Гоги мають отримати свої гроші і визнання ще за життя. Хто цього не прагне — той тупак і невдаха! — не вгамовувався епатажний галерист.

Розходитись почали десь близько третьої ночі.

У номері лишився хіба що старовинний друг Брайана, Шон Деррік — типовий альфа-самець з бичачою шиєю, що з легкістю зняв на презентації німкеню-журналістку на ім’я Сінді і пер її у спальні, аж поки до них у ліжко нагло не увірвалася укурена Трейсі, яку джентльмени мусили особисто віднести в номер о пів на четверту ранку.

Залишившись удвох, друзі нарешті змогли в тиші сісти, налити по бокальчику білого і погомоніти про життя.

У свій час Шон був найкращим малювальником у коледжі і з легкістю отримував премії на різних конкурсах з академічного малюнка.

— Але справжні художники-ремісники виявилися нікому не потрібними, — бідкався він, заїдаючи біле вино сирними паличками. — Зараз заробляю собі на життя у тату-салоні, але виставок уже не мав років п’ять. Усі тільки й вимагають епатажу, провокацій, трешу, щоб лезом по оку, як у Бунюеля. А я не хочу, як у Бунюеля, я хочу як у Леонардо чи