Японський коханець - Ісабель Альєнде

І саме тоді, коли Альма нарешті визнала поразку й зізналася Натаніелю, що ладна зателефонувати його батькам і попросити, щоб вони витягли її з цього холодильника, вона вперше зустрілася з Вірою Нойман, художницею та підприємницею, котра своє мистецтво зробила доступним простим людям на хустках, простирадлах, скатертинах, посуді, білизні — одне слово, на будь-яких речах, на які можна було нанести малюнок або відбиток. Віра зареєструвала свою марку тисяча дев’ятсот сорок другого року й невдовзі утворився ринок її товарів. Альма невиразно пригадувала, що тітка Ліліан суперничала з приятельками в тому, хто в новому сезоні першою пишатиметься в хустках чи одяганках од Віри, але доти нічого не чула про мисткиню. Дівчина спонтанно пішла на якусь зустріч із нею, щоб побути в теплі між двома лекціями, й опинилася в переповненій залі, стіни якої прикрашали розмальовані тканини. Всі барви, що втекли від бостонської зими, зійшлися на цих стінах — визивні, примхливі, фантастичні.

Публіка зустріла доповідачку стоячи й плескаючи в долоні, й Альма ще раз усвідомила міру свого невігластва. Вона не підозрювала, що дизайнерка хусток тітки Ліліан така знаменитість. Віра Нойман була жінкою непоказною (її зріст дорівнював ста п’ятдесяти сантиметрам), свою сором’язливість вона приховувала за окулярами в темній оправі, що затуляли півобличчя, але варто було їй заговорити, щоб усі зрозуміли, що перед ними видатна людина. Альма заледве могла розгледіти її на сцені, але уважно слухала кожне слово, відчуваючи, що шлунок стиснувся до розміру кулака, й розуміючи визначальність миті. За годину й п’ятнадцять хвилин яскрава, ексцентрична маленька феміністка потрясла аудиторію розповідями про нескінченні подорожі, що надихнули її на різноманітні колекції: Індія, Китай, Гватемала, Ісландія, Італія та інші кутки планети. Вона говорила про свою філософію, про техніки, які застосовувала, про комерціалізацію й поширення продукції, про труднощі, які доводилося долати.

Того вечора Альма зателефонувала Натаніелеві й радісними вигуками сповістила своє майбутнє: вона йтиме дорогою Віри Нойман.

— Кого?

— Дизайнерки скатертин і простирадл твоїх батьків, Нате. Я не збираюся гаяти час на лекції, які мені ні до чого. Я вирішила вивчати дизайн та малювання в університеті. Відвідуватиму студії Віри, а потім подорожуватиму світом, як вона.

Через кілька місяців Натаніель завершив навчання на юридичному факультеті й повернувся до Сан-Франциско, однак Альма, попри наполягання тітки Ліліан, не поїхала з ним до Каліфорнії. Вона витримала чотири зими в Бостоні, не згадуючи більше про клімат, весь час невтомно щось креслячи та малюючи. Їй бракувало Ітімеєвої вправності рисунку та сміливих кольорів Віри Нойман, однак вона заповзялася компенсувати добрим смаком прогалини таланту. Вже тоді Альма чітко уявляла свою подальшу путь. Її дизайн буде вишуканішим за Вірин, адже вона прагнула не вдовольняти чиїсь смаки й домогтися комерційного успіху, а творити для власної втіхи. Перспектива працювати, щоб заробляти на життя, ніколи не спадала їй на думку. Ніяких хусток за десять доларів, про простирадла та серветки оптом годі й говорити; її дизайн буде лише на певних одяганках, неодмінно шовкових і з власноручним підписом на кожній. Її вироби будуть ексклюзивними й такими дорогими, що приятельки тітки Ліліан убиватимуться за ними. За ці роки Альма позбулася заціпеніння, яке викликало в неї помпезне місто, навчилася рухатися, пити коктейлі не до безпам’яті й заводити знайомства. Вона вже зробилася такою бостонкою, що, приїхавши на канікули до Каліфорнії, почувалася, наче в якійсь відсталій країні на іншому континенті. А завдяки набутій у дитинстві з Ітімеєм шаленій практиці завоювала прихильників на танцювальних майданчиках і отримала перший сексуальний досвід без зайвої балаканини, за кущами під час якогось пікніка, задовольнивши цікавість і позбувшись комплексу незайманки в двадцять років. Згодом мала ще кілька випадкових зв’язків з різними хлопцями, які нічим не запам’яталися й тільки зміцнили її рішимість дочекатися Ітімея.

Воскресіння

За пару тижнів до випускного вечора Альма зателефонувала до Сан-Франциско Натаніелю, щоб узгодити деталі поїздки Беласко до Бостона. Вона була першою в родині жінкою, яка мала одержати університетський диплом, і, хоча її фах — дизайн та історія мистецтва — видавався дещо туманним, це не применшувало Альминих заслуг. Навіть Марта й Сара збиралися відвідати церемонію — почасти тому, що намірялися поїхати потім до Нью-Йорка за покупками, а от дядько Ісак мусив залишитися вдома: кардіолог заборонив йому сідати в літак. Дядько хотів знехтувати припис, бо Альма займала в його душі навіть більше місця, ніж власні дочки, однак Ліліан заперечила. В розмові з братом у перших Альма побіжно згадала, що вже кілька днів її переслідує відчуття, начеб хтось за нею стежить. Дівчина не надавала цьому великого значення, мовляв, то все вибрики уяви, бо вона хвилюється перед випускними іспитами, однак Натаніеля цікавили подробиці. Пара телефонних дзвінків, коли незнайомець із чужоземним акцентом запитував, чи це вона, й одразу клав слухавку; прикре відчуття, нібито за нею стежать; якийсь чоловік розпитував про неї в однокурсниць, і за їхнім описом скидався на невідомого, який за кілька днів перед тим потрапляв їй на очі: в одній з аудиторій, у коридорах, на вулиці. Натаніель з підозрілістю адвоката порадив подати письмову заяву до охорони кампуса: мовляв, це законний спосіб перестороги, і коли раптом щось трапиться, поліція матиме підтвердження її підозр. Він також наказав їй не блукати самій вечорами. Альма проігнорувала застереження.

То була пора екстравагантних вечірок, під час яких студенти прощалися з університетом. Серед музики, алкоголю й танців Альма забула про зловісну тінь, яку сама ж вигадала, і це тривало аж до п’ятниці, що передувала випускному вечору. Півночі дівчина до нестями розважалася — пила багато алкоголю й трималася на ногах завдяки дозі кокаїну, хоча погано переносила і те, і друге. О третій ранку гамірна компанія підвезла її у відкритому лімузині до гуртожитку. Похитуючись, з туфлями в руці розпатлана Альма спробувала відшукати в гаманці ключ, але перш ніж знайшла його, опустилася навколішки й почала блювати, аж поки випорожнила шлунок. Сухі позиви до блювоти тривали ще кільканадцять хвилин, а по щоках текли сльози. Нарешті вона спробувала підвестися — спітніла, із зсудомленим животом, цокотячи зубами й розпачливо стогнучи. Зненацька дві пазуристі лапи вчепилися в руки дівчини, підхопили її й поставили на землю. «Соромся, Альмо Мендель!» Вона не впізнала голос, який чула по телефону. Зігнулася,