Гойдалка дихання - Герта Мюллер
Тоді, під сукнею з орґанзи, я вперше у житті змушений був так безнадійно відколупувати. А тепер я лежу у медпункті і натираюся маззю із нагідок. Усі решта продовжують ходити до басейну. Тільки мене через мою надмірну вразливість Тур Прікуліч послав у шлакову шахту.
Там я і залишився.
КОЖНА ЗМІНА — ЯК ВИТВІР МИСТЕЦТВА
Нас двоє, Альберт Ґіон і я, двоє печерних людей серед парових котлів фабрики. У бараку Альберт Ґіон дратівливий. У темному підвалі він підозріливий, але авторитарний, як усі меланхоліки. Можливо, він не завжди був таким і змінився через специфічні властивості підвалу. Він уже давно працює тут. Ми небагато говоримо, тільки найнеобхідніше.
Альберт Ґіон каже:
— Я перекидаю три вагонетки, а потім ти — наступні три.
Я кажу:
— Добре, тоді я рівняю гору.
Він каже:
— Гаразд, а потім ти йдеш штовхати.
Поміж перекиданням і штовханням минає час, аж поки не проходить половина зміни, тоді Альберт Ґіон каже:
— Давай поспимо півгодини під дошкою, під сьомою, там спокійно.
А потім настає друга половина.
Альберт Ґіон каже:
— Я перекидаю три вагонетки, а потім ти — наступні три.
Я кажу:
— Добре, тоді я рівняю гору.
Він каже:
— Гаразд, а потім ти йдеш штовхати.
Я кажу:
— Коли дев'ятий наповниться, я піду до нього і штовхну.
Він каже:
— Ні, ти перекидай, а я піду штовхати, бункер уже повний.
Після завершення зміни хтось із нас каже:
— Давай приберемо, щоб залишити підвал чистим.
Після першого тижня у підвалі Тур Прікуліч знову стояв позаду мене у перукарні і дивився у дзеркало. Мене поголили до половини, а він глянув на мене своїм масним поглядом, підняв палець догори і запитав:
— Як вам там працюється, під землею?
— Затишно, — відповів я. — Кожна зміна — як витвір мистецтва.
Він засміявся над плечима перукаря, але не підозрював, що я сказав правду. У його голосі відчувалася легка ненависть, його ніздрі порожевіли, а на скронях стало видно крізь шкіру мармурові прожилки.
— Твоє обличчя було вчора таким брудним, а одяг весь продірявлений.
— Не страшно, — відповів я. — Вугільна пилюка крихка і груба, товщиною в палець. Але після кожної зміни підвал чистий, бо кожна зміна — як витвір мистецтва.
КОЛИ СПІВАЄ ЛЕБІДЬ
Після мого першого дня під землею Труді сказала мені у їдальні:
— Нарешті тобі пощастило. Правда ж, під землею краще?
Потім вона розповіла, як часто протягом першого свого табірного року, коли працювала на будові біля вапняної ями, вона заплющувала очі і мріяла. І як вона тепер витягує голих мертвяків з кімнати покійників і складає штабелями на землю на задньому дворі, ніби свіжонарубані дрова. Вона сказала, що і тепер, коли виносить мертвих, часто заплющує очі і мріє про те саме, що і тоді, біля вапняної ями, у кінській запряжці.
— Про що? — питаю я.
— Про те, щоб багатий вродливий юнак — вродливим і юним він не обов'язково мусить бути, — каже вона, — американець, власник фабрики консервів із свинини, закохався у мене — закохуватися він насправді не мусить, — каже вона, — достатньо буде, якщо він просто викупить мене звідси й одружиться. Це було б справжнє щастя, — каже вона. — І потім, щоб у нього була ще сестра для тебе.
— Вона не мусить бути юною і вродливою, закоханою теж бути не мусить, — повторив я.
І тут Труді Пелікан нервово засміялася. А правий кутик її рота затріпотів і відокремився від обличчя, так, ніби у місці, де посмішка приєднується до шкіри, обірвалася нитка.
Тому я тільки скорочено переказав Труді Пелікан свій сон, який часто снився мені, сон про те, як я повертаюся додому верхи на білій свині. Але переказав одним-єдиним реченням і без білої свині:
— Уяви собі, — сказав я. — Мені часто сниться, що я їду додому верхи на сірому псові.
Вона запитала:
— Це один із вартових псів?
— Ні, пес із села, — відповів я.
Труді сказала:
— Чому ти їдеш верхи, адже летіти швидше? Я мрію тільки тоді, коли не сплю. Коли я ношу трупи на задній двір, мені хочеться полетіти звідси геть, як лебідь, до Америки.
Можливо, вона теж бачила лебедя на овальній табличці басейну «Нептун». Я не питав її про це, але вона сказала:
— Коли лебідь співає, він хрипне, і ти чуєш, як набрякає його горло.
ПРО ШЛАКИ
Улітку я побачив посеред степу дамбу з білих шлаків і пригадав снігові вершини Карпат. Кобелян сказав, що ця дамба мала колись стати дорогою. Білі шлаки були твердими, мали зернисту структуру, ніби вапняні бульбашки або розкришені мушлі. Поволі їхня рожево-біла поверхня зафарбовувалася так сильно, що по боках ставала сірою. Я не знаю, чому посіріла від старості рожевість, така улесливо-приваблива, чому споглядання її настільки заворожує, хоча вона вже навіть не мінеральна, а сумно-втомлена, як люди. Можливо, таким є колір туги за домом.
Інша гора білих шлаків була заввишки у людський зріст і лежала біля вапняної ями. Вона ще не затверділа, по боках росла трава. Коли починався сильний дощ, який заставав нас за розвантажуванням вугілля, ми ховалися там. Ми рили нори у білій горі, вона осипалася за нами слідом і запаковувала нас у себе всередині. Взимку на ній випаровувався сніг, а ми грілися у наших норах і були тричі схованими: у снігову ковдру, у шлакову і у свою фуфайку. Знайомо пахло сіркою, пара просочувалася крізь усе. Ми по шию сиділи у норах, наші носи стирчали із землі, як завчасу пророслі квіткові цибулини, а у роті танув сніг. Коли ми вилазили з гори, наш одяг був скрізь продірявлений гарячими уламками, з дірок стирчала вата.
Я знаю, як виглядає темно-червона розмелена шлакова порода з металургійного розплаву. Вона не має нічого спільного з білими шлаками і складається з червоно-брунатного пилу, який після кожного змаху лопатою розлітається у повітрі, а потім повільно опускається на землю, ніби складка одягу. Оскільки вона суха, як найспекотніше літо, і абсолютно стерильна, темно-червона шлакова порода з металургійного розплаву не асоціюється з тугою за домом.
Існує і брунатно-зелена шлакова порода, яка застигає на зеленій галявині на пустирищі за фабрикою. Вона лежала під бур'янами, схожа на обсмоктаний шматок солі. У нас із нею не було нічого спільного, вона дозволила мені пройти повз і не викликала у мене жодних роздумів.
Але моїм початком і кінцем, моєю щоденною шлаковою породою, породою
