З ким би побігати - Давид Гроссман

ось, після багатьох років читання і занять, Теодорі спало на думку, що їй жодного разу не довелося прочитати жодної дитячої книжки. Назарян-молодший, що змінив скривілого на ногу батька, заходився досліджувати відповідні полиці книгарень. У віці п’ятдесяти п’яти років Теодора вперше прочитала «Піноккіо», «Вінні-Пуха» і «Ловенгулу, короля зулусів». Це було не її дитинство і не ті краєвиди, в яких вона виросла. Але ж її дитинство занурилося в морську безодню, і до нього вона не в змозі була повернутись. Якось увечері вона відклала «Вітер у вербах» і радісно-здивовано прошепотіла: «Ось коли народилось у мене дитинство...»

— І між іншим, знай, — розсміялась вона знову, — що доти не було на мені навіть однієї зморшки! Обличчя новонародженої було в мене до того часу, коли почала я читати отсі книги!

Тепер, коли у неї з’явилося дитинство, вона мала почати дорослішати. Теодора взялася до «Девіда Копперфілда», «Чорта з сьомого класу» і «Довгоногого дядечка». Залізні двері, що колись зачинилися за нею на острові, тепер знову відчинились, і Теодора, дуже стара допитлива дівчинка, увійшла до свого заснулого царства, заснованого павутинням. Душа, тіло, бажання, млість, любов — усе відродилося для неї в книгах, в які вона поринула з головою. І часом, після ночі гарячкового читання, випускаючи з рук прочитану книжку, вона відчувала, як її душа росте й піднімається, подібно до молока, що от-от закипить у каструлі.

— У той час, — промовила Теодора тремтячим голосом, — я майже благала одного-єдиного рятівного удару кинджала, щоб він пронизав і розірвав нарешті муку отсю, прокляту оболонку отсю зі слів, що сповила мене.

— І це була Тамар? — не замислюючись запитав Асаф й одразу ж пошкодував про це, бо Теодора здригнулася, наче він необережно зачепив щось потаємне і приховане від сторонніх очей.

— Що, що ти сказав? — Вона довго і прикро дивилась на нього. — Тамар? Так, мабуть, хто знає... мені не приходило на думку...

Але щось стиснулося в ній, немов Асаф ненароком роздратував її, немов ясно дав зрозуміти: ти зібрала у своїй кімнаті все те, що можна дізнатися з книжок, з літер і слів, і раптом сюди увірвалась оця дівчина з плоті і крові.

— Досить! — схаменулася Теодора. — Ми вже багато поговорили, любий, і тобі, можливо, прийшов час іти?

— Я ще дечого не розумію... Вона...

— Йди і знайди її, і тоді зрозумієш усе.

— Але поясніть мені! — Він ледь не стукнув по столу так само, як вона. — Що, по-вашому, з нею трапилося?

Теодора глибоко зітхнула, секунду подумала, а потім промовила:

— Як скажу тобі, щоб не...

Вона занепокоєно підхопилася. Пройшлася по кімнаті, раз у раз запитливо поглядаючи на нього, як у перші хвилини їхньої зустрічі, намагаючись зрозуміти, чи гідний він пізнати те, що вона збирається йому повідомити, чи буде він вірним другом.

— Послухай, можливо, се лише благоглупство безглуздої баби, — зітхнула Теодора, — одначе в останні її приходи вона говорила інші слова, недобрі слова.

— Які, наприклад?

— Що світ сей недобрий, — сказала Теодора, затиснувши руки між колінами. — Недобрий за суттю. Неможливо вірити в людину, і навіть у найближчих. Що все — лише сила і боязнь, тільки користь і зло. І що вона не підходить...

— Не підходить до чого?

— До світу сього.

Асаф мовчав. У нього склалося стійке відчуття, що дівчинка на бочці — з насмішниць і задирак. Але виходить, вона й трохи схожа на мене, подумав він з подивом і обережно спустив її з бочки на землю.

— А я, навпаки, казала їй, яким життя її ще буде гарним і прекрасним. І що вона ще покохає кого-небудь, і він покохає її, і будуть у них діти із сяючими личками, і вона поїде у світ, і зустріне цікавих осіб, і почне співати на сценах і в залах для великих концертів...

Теодора замовкла і знову поринула в думки. Звідки їй знати, подумав Асаф із жалем, адже вона й сама не знає всіх тих речей, які наобіцяла Тамар. П’ятдесят років сидить під замком у цьому будинку. Звідки їй знати...

Асаф пригадав засмучення і розчарування Теодори, коли вона побачила перед собою його, а не Тамар. Виходить, це дівчисько страх як багато означає для неї. Як вода і хліб, як смак життя.

— А останнім часом... досить, я вже не знаю, що відбувається. І вона теж не відкриває більш тайника серця свого. Приходить. Працює. Сидить. Мовчить. Багато зітхає. Береже від мене таємницю. Не знаю я, що з нею відбувається, Асафе.., — У Теодори почервоніли очі. — Робиться худою і похмурою. Немає вже світла в її прекрасних очах. — Вона звела на нього погляд, і Асаф зіщулився, побачивши тоненьку доріжку сліз, що загубилася серед зморщок. — Що ти скажеш, любий, ти відшукаєш її? Відшукаєш?

О дев’ятій вечора Тамар купила дві порції «єрусалимської суміші»[19], колу і сіла попоїсти на сходинках якогось адміністративного будинку. Одну порцію дала Дінці й ум’яла другу. Обоє з насолодою їли, а покінчивши з їжею, одночасно і глибоко зітхнули. Облизуючи пальці, Тамар подумала, що вже давно не їла з таким задоволенням, як зараз, коли купила їжу на гроші, зароблені співом.

Але знову обсіли колишні думки. Люди