З ким би побігати - Давид Гроссман

До Тамар підійшов парубок у джинсовому, як у неї, комбінезоні, надітому на голе тіло.

— Сестричко, — він схилився до Тамар, і вона втупилася в колечко в його сосці. — Хочеш підігрітися?

Вона похитала головою: ні, ні, вона й так уже в порядку. Наполягати парубок не став і одійшов: Тамар зіщулилася не через його пропозицію, а від самого факту, що до неї звернулися з нею.

Вона з силою стиснула повіки, розплющила — площа була на колишньому місці. У центрі танцювали брацлавські хасиди, семеро дужих мужиків з кудлатими пейсами і розмаяними бородами, в білосніжному убранні і великих білих ярмулках. Вона вже знала з попередніх вечорів, що вони до півночі стрибатимуть у своєму божевільному екстазі. Дві подружки з могутніми бюстами, затягнутими в куці маєчки, пройшли поруч з Тамар і зупинилися неподалік.

— Глянь на цих, Ело! — сказала одна з дівчат. — І це без хімії, на самій лише вірі...

Дінка притислася до Тамар, страждаючи від гуркоту, скрутилася щільніше і спробувала задрімати. «Бідолаха, — подумала Тамар, — вона не розуміє, що зі мною коїться. Для неї все це напевно суцільний кошмар».

До неї підійшла молода жінка з термосом і пластиковим стаканчиком, запитала, чи не налити чаю. Тамар не зрозуміла цього несподіваного співчуття. Немов до неї звернулися іноземною мовою. Жінка сіла поруч на тротуар.

— Є й тістечка, — усміхаючись, сказала вона.

Тамар раптом випросталася, натхненна новою думкою. Серце її заколотилося. Можливо, її хижак насправді хижачка? Адже, з чуток, у цій справі замішано чимало дівчат! Але виявилось, що жінка справді хоче допомогти — вона з групи добровольців, вони приходять сюди вечорами, щоб побути з хлопцями і дівчатами, що тусуються на площі, налагодити з ними контакт. Жінка налила їй гарячого чаю, Тамар обхопила стаканчик закляклими руками, і в ній піднявся вал незграбної вдячності. Вона з’їла тістечко, але розмовляти відмовилася. Жінка погладила Дінку, скуйовдивши шерсть саме так, як та любила, і дала тістечко їй теж.

— Я тебе вже бачила тут, — згадала вона. — Десь два тижні тому, еге ж?

Тамар кивнула.

— І ще я бачила, як ти купувала в он того дивного чоловічка, за тобою тоді ще погнався поліцейський. Може, ти хочеш зустрітися з деким, хто вже через усе це пройшов?

Тамар замкнулася. Тільки цього бракувало: щоб її врятували від згубного впливу вулиці ще до того, як їй вдалося до цієї вулиці прилучитися...

— Я залишу тобі наш телефон, — сказала жінка, записуючи номер на серветці. — Якщо захочеш поговорити, попросити про що-небудь, зустрітися з батьками — за цим номером нас можна знайти.

Тамар подивилась на неї і на мить забулася в її добрих зелених очах, ледь не запитавши, чи не бачила та гітариста з довгим медовим волоссям, спадаючим на обличчя, худого й високого і дуже нещасного. Але змовчала. Жінка кивнула, ніби уловивши щось, потім легенько торкнулася руки Тамар, тепло всміхнулася і пішла. І Тамар знову залишилася сама, ще самотніша, ніж раніше.

Поруч влаштувалася група підлітків з бляшанками пива в руках, усі — в тонких футболках. Як їм тільки не холодно... Широкоплечий кремезний парубок підійшов до них. «Хай, братан». — «Шо чути, братан?» — «Все по кайфу. Де взяти?» — «Он, біля огорожі, араба бачиш?» По-дружньому плескають рука в руку, обіймаються, двічі стукнувши по спині. Картинка відбилася у свідомості Тамар. Серед усіх цих жестів і слівець він живе вже не менше півроку. Напевно, і сам уже так розмовляє. Якою мовою він заговорить з нею? І як взагалі відреагує на її появу?

І чому вона не приєднається до однієї з компаній, чому забилася в найглухіший кут? Збоку це здавалося так легко — приєднатися, особливо — до дівчат. Трохи покрутитися оддалік, і вже на тебе починають звертати увагу, заговорюють, посміюються, пропонують курнути — і тебе вже перетравили, і ти вже завалюєшся на нічліг разом з ними в якому-небудь парку чи на горищі.

Але нічого такого не відбувається. Не сьогодні. Може, завтра. А може, ніколи. Вона ще не готова. Тамар підтягла коліна до живота. Думки чіплялися одна за одну, кусаючись, б’ючи по найболючіших місцях. Невже вона просто не вміє спілкуватися з людьми? З нею ж постійно таке трапляється — вона завжди сама, завжди окремо, у неї ніколи не виходило бути з людьми, говорити з ними однією мовою.

«Можеш називати це снобізмом, — гірко прошепотіла Тамар у Дінчину шерсть, — але насправді це просто покинутість. Невже ти думаєш, що я навмисне? Але така я вже уродилась — не можу по-справжньому приєднатися ні до кого. Це факт. Неначе у мене в душі бракує тієї самої частини, яка прикріпляється, як у конструкторі, яка просто прикріпляється до когось іншого. І врешті-решт у мене все розвалюється — родина, друзі. Все».

Лоточник з червоними зацукрованими яблуками пройшов повз неї вдесяте і знову запропонував Тамар яблучко. І не впадає ж у відчай! Старий чоловік у ярмулці, з утомленою усмішкою.

— Візьми, всього три шекелі, корисно для здоров’я.

Тамар подякувала і не взяла. Лоточник на мить зупинився, подивився на неї. Що він у ній бачить, що всі бачать у ній, у лисій дівчинці в комбінезоні, з рюкзаком, великим магнітофоном і собакою? Біля сміттєвих баків запрацювало казино. Худий як скіпка чоловік у коротких штанцях, з кривуватими ногами моряка поставив на бак картонну коробку і почав