З ким би побігати - Давид Гроссман

довжелезний караван верблюдів (зазвичай ідеї для таких фантазій Асаф черпав з каналу «Нешнл джіоґрафік»). На одному з верблюдів, у кінці каравану, маленький хлопчик погойдується в такт верблюжій ході, обличчя його майже повністю закрите хусткою, яка захищає від пилових бур, і лише очі допитливо вдивляються в пустелю. Що він там бачить, що проноситься в його голові? Асаф розгойдується разом з ним на верблюді, оточений безмовністю пустелі. Він умів утекти в пустелю, навіть сидячи в кріслі зубного лікаря, під звуки бормашини. Та й не тільки туди. Адже є ще ісландський юнга — на великому сірому риболовецькому судні борознить він простори Північного моря. Весь ранок він відмивав палубу від залишків дохлої риби, а зараз прихилився до залізного поручня і дивиться на айсберги, що, пропливаючи, нависають над судном, немов гори. Чи любить він такі далекі плавання? Чи боїться він боцмана? Коли знову побачить свою домівку?

Асаф зосередився на цих двох. Він не знав, яким саме робом такий трюк допомагає йому заспокоїтись, але він діяв завжди безвідмовно. Щось подібне до Інтернет-форуму, тільки без прямої мови. Неначе усі ці самотні хлоп’ята, розкидані зараз по світу, загадковим чином об’єдналися в таємну мережу і передають один одному сили. Ось і зараз. Хоч би припинився цей жахливий булькіт у кишках. Асаф трохи випростався. Все буде добре. Мама легенько провела долонею по його спині, трохи помасажувала, нагадала, що все буде добре, що в її таємному договорі з Богом однозначно зафіксовано, що Асафу завжди-завжди буде добре. Він навіть зумів усміхнутися Дінці. Все обійдеться, ось побачиш. Дінка підвелася і стародавнім, як дружба собаки і людини, рухом (але між ними він був абсолютно новим) поклала голову йому на коліна і зазирнула в очі.

Асаф не міг навіть погладити її скутими за спиною руками.

Тамар підвелася з тротуару і завмерла в тихій задумливості, немов пригадуючи, як вона тут опинилася, очі її, і без того великі, зробилися ще більшими і ніби пливли в повітрі, фанат надприродного напевно сказав би, дивлячись зараз на Тамар, що її відвідало осяяння, залишивши в мозку дивне і нез’ясовне, знання про те, що через чотири тижні їй доведеться втратити Дінку, і собака почне гасати вулицями і знайде незнайомого хлопця, який гайне слідами Тамар, крок за кроком, по всьому Єрусалиму.

Тільки мить туману і яскравий спалах у його товщі, а потім Тамар кліпнула, всміхнулась очима Дінці і забула. Вона сподівалась, що ніхто не нагадає їй останніх ганебних хвилин. Вона перемотала касету, відшукала потрібну музику. Ледь чутно прослухала вступ, потім додала гучності. Сконцентрувалася.

Все, ще одна спроба, і це нарешті мусить відбутися — вона мусить вирватися, виломитися з натовпу. Вона мусить схопити себе за шкірку і висмикнути з мінливої, нервової і водночас безпечної анонімності вуличної шарпанини. Вона мусить видати щось неймовірне. Поглянь навколо — десятки байдужих людей, і запахи шаурми, і чад жиру над вогнем, і галас торговців, і скрипучий акордеон старого росіянина, який, можливо, колись теж учився в якій-небудь музичній спецшколі в Москві чи Ленінграді, і не виключено, що у нього теж була вчителька, яка запросила його батьків для розмови і не могла знайти слів від хвилювання.

Тамар підвела погляд, вибираючи в навколишньому просторі точку, на якій можна сфокусуватись. Це не картина Ренуара, що висить у репетиційному залі хору, і не люстра із золотими витребеньками, яка напевно сяє в «Teatro della Pergola», це маленька табличка, що повідомляє про «лікування варикозу, три місяці гарантії», і саме ця табличка їй зараз до душі — те, що треба. Тамар заплющує очі і співає, звертаючись до варикозної таблички:

Я птаха прекрасного бачив. Той птах пролітав оддалік. Гарнішого птаха, одначе, Мені вже не бачить повік.

Не розплющуючи очей, вона відчула, як вулиця ділиться на дві частини, не вздовж і не впоперек, а на вулицю, яка була до того, як вона заспівала, і на вулицю опісля. Ось яке в неї точне й безпомилкове чуття і яка впевненість у собі! Їй навіть не треба дивитися. Вона відчуває шкірою: люди притишують ходу, а дехто розвертається і невпевнено повертається до того місця, звідки лунає голос. Стоять і слухають. Затамувавши подих. У самозабутті від її голосу.

Звісно, вистачає і тих, хто не затримується і навіть не розуміє, що на вулиці щось змінилося. Вони приходять і йдуть собі, заклопотані, з кислими мінами. В одній з автівок виє сигналізація. Прохачка проходить з допотопним дитячим візком, що шурхотить колесами. Та й мийник на драбині у вікні другого поверху «Burger King» не перериває своїх колових рухів. А проте щосекунди нова людина приєднується до гурту, що зібрався навколо неї, один ряд уже є, і сходиться ще один, і Тамар відчуває себе ніби всередині подвійних обіймів. Те живе коло перебуває в неусвідомленому і мимовільному русі, немовби величезна багатонога істота. Спини захищають її від гамору, від вулиці. Люди стоять у різних позах, трохи подавшись усередину кола. Хтось, випадково підвівши голову, зустрічається очима з сусідом. Мимолітна усмішка — і ціла розмова проноситься в цій м’якій усмішці. Всіх їх Тамар розрізняє в темряві. Ці погляди, що поєднують їх, вона знає по своїх колишніх виступах у хорі, по найкращих з них: погляд людини, що згадала щось важливе і втрачене.

Не здригається сонце над морем, Віддавши себе міражу. Слово те, що я мовила вчора,