Балаган, або Кінець самотності - Курт Воннегут
Дайте їм волю, і вони, озброївшись своєю брудною, тупою брехнею, знищать усіх на нашій зелено-блакитній планеті».
Тоді, на мітингу у Вашінгтоні, йшлося про постійне нарощування Пентагоном гонки озброєнь, про переозброєння армії США новітніми високотоксичними отруйними речовинами нервово-паралітичної дії, тобто про ті запаси хімічної зброї, яких, згідно з підрахунками спеціалістів, у Сполучених Штатів досить, щоб кілька разів ними знищити людство.
Проте в капіталістичному світі існує й діє інша, «морально» отруйна зброя як засіб сімейного самогубства: самотність, раціоналізм, відчуженість, гранична байдужість навіть до рідних людей,— від чого не можуть не страждати громадяни західної цивілізації, члени «суспільства рівних можливостей», та аж ніяк не рівних життєвих рівнів. Тож для них і про них роман Курта Воннегута «Балаган».
Більшість персонажів «Балагана» змальовані з натури, сказати б, запрошені з американської дійсності в своєму звичному етичному й естетичному «вбранні». Президент США Вілбер Суейн прагне переробити світ. Переконуючи себе та інших у своїй правоті, колишній лікар-педіатр, а нині державний діяч, не лише снить, а й впроваджує в життя свій химерний план створення штучно розширених родин.
На перший погляд, перед нами чергова соціальна програма, спущена з капітолійського пагорба. Але до реальної дійсності, конкретних історичних умов вона не має відношення. «Скажи, Вілбере, коли ти востаннє виглядав за огорожу Білого дому?» — допитується його дружина Софі Ротшільд, а разом з нею і автор роману, який виступає з гострою соціальною сатирою. Не цікавилися життям простих людей, підкреслює Воннегут, навіть упорядники конституції Сполучених Штатів Америки, які залишалися сліпими до духовної краси рядових громадян, так чого вже вимагати від їхніх нащадків.
Дослідники неодноразово зазначали, що Воннегут, прагнучи показати абсурдність, трагічність та жах капіталістичної дійсності, використовує відомі літературній традиції прийоми умовного зображення, а саме: фантастику; маніпулювання героями в часових площинах; тісне сплетення сатиричного й ліричного планів; створення ритмічних конструкцій за допомогою іронічного акцентування читацької уваги на окремих деталях; часом переускладнену й дещо зашифровану художню мову; балансування на межі трагічного шекспірівського світосприймання і твенівського комізму тощо.
Якби цей стиль визначав джазовий критик, він написав би просто: «ф'южн» — буквально сплав, тобто напрям у джазі 70-х років, що характеризується синтезом елементів від рок- і кантрі-музики та джазової імпровізації до несподіваних екскурсів у фольклор та симфонічний авангард. Скориставшись джазовою термінологією, можна сказати ще точніше: перед нами — «кросс-карент», тобто змішування потоків, перехрещення літературних тенденцій — побутовий натуралізм, соціальний критицизм, наукова фантастика, утопія, публіцистика, сатира.
У жанрі соціально-іронічної імпровізації Курт Воннегут здавна вважається неперевершеним майстром. Змальовуючи одну з штучно поширених родин — суто «балаганний» стереотип! — він кладе розмашисті мазки:«Родина Малинників — це типові «шукачі харчів». Вони живуть на руїнах Нью-Йоркської фондової біржі, вудячи рибу в доках, шукаючи в руїнах консерви, збираючи дикі фрукти і ягоди. Малинники, крім того, вирощують свої помідори, картоплю і таке інше.
Вони ставлять пастки на пацюків, кажанів, собак, котів і пташок, яких залюбки їдять. Взагалі, Малинники зжеруть що завгодно».
Як не згадати в цьому зв'язку геніального російського сатирика М. Є. Салтикова-Щедріна з його «Історією одного міста», яка за тональністю і художньою манерою — з усіма її головотяпами, рукосуями, моржоїдами, фаршированими головами, головами з органчиками і війнами «за освіту» — доводиться близьким літературним родичем «Балагану». Є в «Балагана» й безліч двоюрідних братів та сестер, як-от: «Мандри Гуллівера», «Гаргантюа і Пантагрюель», «Янкі з Коннектікута при дворі короля Артура», «Пригоди Аліси в країні чудес».
Майже кожен образ американського письменника має конкретний реальний прототип. Іноді навіть прізвище не зазнає змін. Розвінчуючи своїх попередників, президент США Вілбер Нарцис-11 Суейн згадує Річарда Ніксона та його поплічників, вражених вельми небезпечним вірусом самотності: «Вони прагнули братерства, яке знайшли для себе в організованій злочинності». Це відгомін політичного скандалу століття — «Уотергейту», коли в Сполучених Штатах було викрито спеціальний бюрократичний апарат, що координував дії державної корупції. До речі, зауважує автор, Річард Ніксон — єдиний за всю історію США президент країни, якого примусили скласти повноваження й піти у відставку. Поки що єдиний. Адже на Вілбера Суейна чекає те саме.
Нищівною виявляється соціальна критика Курта Воннегута і в інших галузях сучасного йому життя Америки. Пародією на новітнього генерала виступає капітан Бернард О'Хара, який протягом одинадцяти років утримує позицію на дні підземної шахти з балістичною ракетою під вашінгтонським парком Рок-Крік. Такі самі вояки й нині виконують у «надтаємних» бункерах «надтаємні» інструкції НАТО і Пентагону, уявлення не маючи, що діється на світі. Проте сьогодні голос мільйонів людей доброї волі заявляє рішуче: «Ні — війні!» У цьому хорі давно чути голос прогресивного американського письменника Курта Воннегута, який, виступаючи 14 червня 1982 року в газеті «Інтернешнл геральд трібюн», зазначив: «Убивство настільки втратило свою привабливість, що кожен розумний житель Сполучених Штатів переймається жахом від думки, що його країна здатна знищити практично все населення Москви, Ленінграда чи Києва. Часто кажуть: щоб уникнути світової війни, необхідно змінитися самим людям. Що ж, маю гарну новину: вони вже давно змінилися. Ми вже не такі неосвічені та кровожерливі, як були раніше».
Змінюються люди і в романі «Балаган»; навіть таким броньованим слимакам, як капітан Бернард О'Хара доводиться залишати свої сховища й цікавитися проблемами довколишнього світу.
У «Балагані» автор продовжує дискредитувати погляд на американське суспільство як «суспільство загального благоденства» і «рівних можливостей». Тому однієї теми про штучно поширені родини видається йому замало, в контексті твору з'являються інші «балаганні» пародійні сюжети:
на нову хвилю христосоманії та масове строкате богошукання;
на новітні досягнення науки, зокрема медицини і фармакології, що нічого спільного з наукою не мають;
на постійну політичну боротьбу кандидатів у президенти, що призводить до виникнення таких міфічних істот, як король Мічігану, пірати Великих Озер, герцог Оклахоми, надзвичайний губернатор Флоріди;
на хворобливий потяг до спіритизму, окультних наук і містики (адже сьогодні понад сорок мільйонів американців постійно користуються послугами десяти тисяч астрологів, прибуток яких перевищує 200 мільйонів доларів);
на науково-технічний прогрес, що, з одного боку, дозволяє змінювати гравітацію Землі, а з іншого — змушує освітлювати халупи каганцями, бо на Манхеттені не те що електричної лампочки, а жодної свічки не лишилося.
Звичайно, суперечливість і певна обмеженість поглядів американського фантаста виявилася в тому, що, змальовуючи апокаліптичну картину майбутнього буржуазного суспільства, він переносить «невиліковні» хвороби цього ладу на все людство, забуваючи про глибоку відмінність двох соціальних систем. А втім, справедливі слова одного з провідних вітчизняних американістів, літературного критика
