Балаган, або Кінець самотності - Курт Воннегут

— Добридень, дідусю,— сказала вона.

Якусь хвилину доктор Суейн мовчав. А тоді допоміг дівчині підвестися.

— Заходь,— мовив він.— Прошу тебе, заходь.

На той час доктор Суейн і не здогадувався, що він, ледь покинувши вживати три-бензо-психоаміл, зачав у містечку Ербана сина. Він подумав, що Мелоді — це одна з випадкових прохачок. Та й узагалі до тієї несподіваної зустрічі президент і на думці не покладав, що в нього можуть об'явитись нащадки. Вілбер Нарцис-Одинадцятий Суейн ніколи особливо не прагнув відтворювати до себе подібних.

Тож коли Мелоді навела йому несміливі, але переконливі докази їхньої кровної спорідненості, в нього виникло почуття, про яке пізніше в розмові з Війрою Бурундук-П'ятою Заппою він скаже так: «Якимсь чином я тріснув і зовсім несподівано крізь цю щілину проникла в мене вагітна голодна дитина, яка стискала в руці мейсенський свічник, Отак воно».

Історія Мелоді була така:

Її батько — позашлюбний син доктора Суейна та вдови з містечка Ербана, був одним з небагатьох щасливців, яким поталанило вціліти після так званого Ербанського побоїща. Потім його завербували барабанщиком в армію винуватця тієї бойні — герцога Оклахомського.

Хлопець став батьком Мелоді, коли йому виповнилося чотирнадцять років. Матір'ю дівчинки була сорокалітня праля, яка прибилася до війська. Щоб уберегти дитину на той випадок, коли вона раптом попаде в полон до Стюарта Іволги-Другого Мотта — короля Мічігану, смертельного ворога герцога,— й забезпечити співчутливе ставлення з боку монарха, Мелоді дали родове ім'я Іволга-Друга.

І вона таки попала в полон до короля Мічігану. Було їй тоді шість років. Це сталося після битви за місто Айова, під час якої загинули батьки дівчинки.

Отак воно.

А на ту пору король Мічігану вже перетворився на пожадливого мерзотника, який держав гарем із захоплених у полон дівчаток, чиї родові імена були такі ж, як у нього, тобто з Іволг-Других. І мала Мелоді поповнила той страшний звіринець.

Але чим огидніші моральні тортури доводилося їй терпіти, тим частіше згадувала вона передсмертні слова свого батька. Той сказав:

— Пам'ятай, ти — принцеса. Ти — онука короля Канделябрійського, короля Нью-Йорка.

Отож бо.

І тоді якось уночі вона викрала з королівського намету мейсенський свічник.

Потім Мелоді проповзла під полою намету надвір, у місячну ніч.

Так почалась її дивовижна мандрівка на схід — усе на схід та й на схід,— у пошуках свого легендарного діда, палац якого був найвищим будинком у світі.

Скрізь їй зустрічатимуться родичі. Якщо не Іволги, то принаймні інші птахи або ще якісь живі істоти.

Вони підгодовуватимуть дівчину і показуватимуть їй дорогу.

Хтось подарує Мелоді плаща. Інший дасть светра та компас. Ще хтось — дитячу коляску. А ще один — будильника.

Від когось вона отримає голку й нитку, а також золотий наперсток.

Ризикуючи життям, якийсь сміливець перевезе її через річку Гарлем на Острів Смерті.

І так далі.

З тривогою за майбутнє

«Кожен з нас — це людина, яка належить батьківщині, професії, цивілізації, релігії. Немає просто людей. Собор зводиться із каміння. Каміння складає собор. Але собор облагороджує собою це каміння. Каміння стає камінням собору. Так і ваше братерство: ви знайдете його у чомусь значно просторішому, ніж ви самі. Адже братом можна бути за чимось. Не можна бути просто братом». Ці слова з «Послання молодим американцям» написані Антуаном де Сент-Екзюпері 1942 року, в розпалі боротьби проти фашизму. Вони звучать як заповіт учасників тієї битви тим, хто покликаний творити і відстоювати гідне людини майбутнє, яке без демократії і свободи просто немислиме.

Одними з учасників боротьби і були колишній рядовий американської піхоти, особистий номер 12102964, а нині всесвітньовідомий письменник Курт Воннегут та його товариш по розвідці з артилерійського дивізіону, нині адвокат у штаті Пенсільванія, Бернард Б. О'Хара, тобто автор і один з героїв роману «Балаган, або Кінець самотності!», який ви щойно прочитали.

Американський письменник Курт Воннегут (нар. 1922 р.) відомий широкому читацькому загалу не лише своїми соціально-сатиричними романами, а й пристрасними публіцистичними виступами на захист миру і прогресу.

Взяти хоча б такий уривок із статті письменника «Мені наснилися наші нащадки», видрукованій на сторінках газети «Вашінгтон пост» позаминулого року: «Коли прямуючи за Чарльзом Дарвіном, ви побуваєте на Галапагосах і познайомитеся з їх дивовижними жителями, вам несамохіть спаде на думку: наскільки безмежним є запас часу в природи, щоб довести до пуття будь-яке з починань. Якщо ми спустошимо планету, однаково природа може відродити на ній життя. Для цього їй знадобиться якихось там кілька мільйонів років — для природи це справжні дрібниці.

Час вичерпується тільки у людей...»

Точніше, у людей, які стоять осторонь гострих проблем сучасності. Курт Воннегут не належить до таких, він не хоче бути мовчазним свідком світової катастрофи і робить що може для того, щоб не вичерпувався «людський час»...

Курт Воннегут здобув освіту хіміка в Корнеллському університеті і освіту антрополога — в Чікагському.

Він — магістр гуманітарних наук, удостоєний цього наукового ступеня Чікагським університетом за роман «Колиска для кицьки». Свого часу Воннегут викладав курс красного письменства в Гарварді, університеті штату Айова, нью-йоркському коледжі. Під час другої світової війни він потрапив у полон, де пережив жахливе бомбардування американською авіацією Дрездена — 130 тисяч загиблих за лічені години 13 лютого 1945 року! З полону його визволили частини Радянської Армії, про що письменник ніколи не забуває.

Минуле присутнє у всіх творах Курта Воннегута, починаючи від першого роману «Механічне піаніно» (1954) до найновішого «Пряме влучання» (див. статтю О. Звєрєва «Скальпель Воннегута» у «Всесвіті» № 1, 1984), бо саме там автор знаходить витоки майбутньої історії США, яка постає зі сторінок його книжок.

Тому в одних школах США твори цього романіста вивчаються ширше, ніж будь-якого іншого з нині живих американських письменників, а в інших, як, наприклад, у місті Дрейк, штат Північна Дакота, вчителі-реакціонери спалюють їх на вогнищах.

Нікого не дивує, що Курт Воннегут виступив 6 травня 1979 року на антивоєнному мітингу у Вашінгтоні, де, зокрема, заявив: «Ми, американці, умудрилися настільки незграбно скористатися долею нашого народу, що нині доводиться захищати себе від власного уряду й промислових босів. І це на очах у всього світу. Іншого виходу немає, інакше — смерть. Ми винайшли новітній спосіб сімейного, так би мовити, самогубства, самогубства за превелебним Джімом Джонсом, коли загинуть одразу мільйони. У чому полягає цей спосіб? У бездіяльності та мовчазному спогляданні того, як деякі