Балаган, або Кінець самотності - Курт Воннегут

Тієї самої миті ще один незнайомець приєднався до першого. Він був одягнений у мундир військового льотчика тих далеких часів, коли мене ще не обрали президентом і існувало таке поняття, як «військово-повітряні сили Сполучених Штатів Америки».

— Так, — вимовив я вголос. — Виходить, сьогодні або переддень Дня всіх святих[10], або Свято незалежності США.

Пілот був явно здивований станом справ у Білому домі.

— Що тут сталося? — запитав він.

— Історія завершила свій черговий цикл,— сказав я.

— Це жахливо,— мовив пілот.

— Коли вам, друже, це не подобається,— відповів я,— то вам слід би глянути, що робиться отут, — і я постукав себе по лобі.

Обидва навіть гадки не мали, що я президент. Адже на той час вигляд у мене був уже нікудишній.

Вони не виявили особливого бажання розмовляти зі мною. Як згодом з'ясувалося, вони прибули здалеку, кожен зі своєю справою, і зустрілися цілком випадково.

Гості зазирнули до інших кімнат, розшукали мого відданого Санчо-Пансу, Карлоса-Одинадцятого Віллавіченчо, який готував обід із галет, консервованих устриць та інших продуктів, що їх він десь зумів роздобути. У свою чергу, Карлос привів незнайомців знову до мене й запевнив їх, що я таки президент «наймогутнішої держави у світі», як він щиро вірив і дотепер.

Той Карлос був справді несусвітній йолоп.

Мисливець доставив мені листа від удови з містечка Ербана, штат Іллінойс.

«Вельмишановний докторе Суейн! — починався той лист. — Я — малоприметна, не варта Вашої уваги людина: вчителька гри на фортепіано. Проте я була одружена з видатним фізиком і маю від нього сина. Мій покійний чоловік, доктор Фелікс Боксит-Тринадцятий фон Петерсвальд, зробив дивовижне відкриття. Я і мій син — а він за щасливим збігом обставин теж Нарцис-Одинадцятий, як і Ви, — досі тримаємо язика за зубами, оскільки світло, яке ця таємниця проливає на становище людини у Всесвіті, може деморалізувати населення нашої країни. Відкриття мого чоловіка стосується загробного існування. Те, що чекає нас там, докторе Суейн, — нудьга безпросвітна.

Я не можу назвати те убозтво ні «царством небесним», ні «справедливою покарою за гріхи наші», ні якимись іншими красивими словами. Мій чоловік, ознайомившись із тим світом, назвав його «фермою індиків», і я певна, ви погодитеся з цією назвою, коли з'ясуєте для себе, що то таке.

Коротко поясню Вам суть справи, докторе Суейн. Річ у тому, що мій покійний чоловік винайшов спосіб спілкуватися з потойбічним світом і спорудив для цього спеціальний пристрій.

Я звертаюся до Вас не «містере Президент», а «докторе Суейн», бо моє послання не має ніякого відношення до національних інтересів. Воно носить суто приватний характер. Річ у тім, що за допомогою пристрою мого чоловіка ми не раз уже розмовляли з Вашою сестрою Елізою. Небіжчиця наполягала, щоб Ви особисто приїхали сюди й переговорили з нею напрямки.

Листа я надсилаю з одним приятелем. Він сподівається знайти притулок у поселенні своїх штучних родичів. Бериліїв у штаті Меріленд, а це зовсім близько від Вас.

З нетерпінням чекаємо Вашого приїзду. Тільки наперед прошу: будь ласка, не ображайтеся на вихватки мого сина й Вашого штучного брата Девіда Нарциса-Одинадцятого фон Петерсвальда. Йому, бідоласі, буде важко втриматися, і він може вдатися до лайки та сороміцьких вихилясів у будь-яку мить. Нічого не вдієш, він — жертва хвороби Туретті.

Віддана Вам

Вілма Молочай-Сімнадцята фон Петерсвальд».

Отак воно.

Розділ 39

Навіть незважаючи на заспокійливу дію три-бензо-психоамілу, я був глибоко зворушений.

Я поглянув на змиленого коня, що пасся на моріжку перед Білим домом, а тоді обернувся до самого гінця.

— Як потрапив до вас цей лист?

І той розповів мені, що одного дня на кордоні штатів Теннессі й Західна Віргінія він випадково підстрелив чоловіка з родини Бериліїв, який, певно, й був щирим другом Вілми Молочай-Сімнадцятої фон Петерсвальд. Мисливець сплутав його із своїм лютим ворогом, Ньютоном Маккоєм.

Він спробував виходити свою жертву, проте поранений сконав від гангрени. Та перед смертю Берилій узяв обіцянку від свого вбивці, що той доставить листа за призначенням і власноручно передасть його президентові Сполучених Штатів.

— Як вас звати? — запитав я.

— Байрон Хетфілд,— відповів мисливець.

— А ім'я, надане вам згідно з постановою уряду?

— А ми ніколи не зважали на ті дурниці,— відрубав він.

Як з'ясувалося, мій співрозмовник належав до однієї з кількох родин, які ще збереглися в країні, утворених за принципом кровної спорідненості, причому його родина ще з 1882 року перебувала в стані нескінченної війни з іншою такою родиною.

— Ми за модою не женемося, і нам байдужісінько до ваших нових імен,— сказав мисливець.

Я і той колоніст сиділи на високих різьблених і позолочених стільцях, що, як гадають, колись придбала для Білого дому Жаклін Кеннеді. Пілот теж тулився на краєчку одного з тих стільців.. Він чекав, коли надійде його черга включитись у розмову. Я глянув на картку, пришпилену в нього над кишенькою. Там було:

КАПІТАН

БЕРНАРД О'ХАРА

— Капітане,— звернувся я до нього,— бачу сьогодні другу люди, ну, яка, здається, не хоче йти в ногу з часом: ви також ігноруєте родові імена?

Я помітив, що той чоловік був досить старий для такого звання, як капітан: він виглядав на всі шістдесят років.

Я подумав, що це божевільний, який десь роздобув собі форму пілота й загорівся бажанням неодмінно показатись у цьому вбранні на очі своєму улюбленому президентові.

Та, як з'ясувалося, він був при здоровому глузді. Але останні одинадцять років просидів на бойовому посту на дні таємної підземної шахти з балістичною ракетою у парку Рок-Крік[11]. Дивно, але раніше мені ніколи не траплялося про неї чути.

А проте в тій шахті базувався президентський вертоліт і зберігалося кілька тисяч галонів дорогоцінного пального.

Зрештою він порушив наказ і покинув свій суворо таємний пост, щоб, як він сказав, дізнатися, «що там діється у світі».

Сміх та й годі.

— Чи здатен вертоліт піднятися у повітря? — поцікавився я.

— Так точно, сер! — відповів пілот.

Протягом останніх двох років він сам доглядав машину, бо приставлені до неї механіки давно