Вежі мовчання - Євген Вікторович Положій
Адже все життя, думав він, по своїй суті, — це пошук вірної людини. Батьки незадоволені дітьми, тому що вже не бачать у них тих, кого хочуть бачити, тобто своїх вірних дітей, вірних людей, які їх не залишать ні за яких умов. Батьки підсвідомо бояться, відчувають, що їх зрадять і кинуть, приречуть на самотню напівзлиденну старість. Однак і діти давно, певне, з самого дитинства знають, що їх зрадили: зруйновані родини, убогість, відсутність будь-яких морально-етичних або релігійних принципів, виховання і традицій. Суцільна катастрофа, причому почалася вона не сьогодні й не вчора.
Отже, тут, у родині, вірної людини нам відтепер не знайти. І тоді ми вирушаємо на пошуки.
Але дружини й чоловіки з часом теж перестають бути вірними, навколишній світ уже давно не створює жодних передумов для таких подвигів.
І коли вірної людини серед близьких не виявляється, і останні ілюзії втрачено — залишається тільки розчарування, — її починають шукати в інших чоловіках або жінках, намагаючись зібрати по маленькій крихті з десятків і сотень людей. Але ці часточки, навіть якщо їх дуже багато, навіть якщо їх спробувати склеїти, навіть якщо з них можна склеїти не одну, а двох або трьох людей, завжди менше однієї цілої із самого початку людини. Але як могло статися, що люди розпалися, розлетілися на дрібні шматочки? Куди поділися цілі, не тріснуті люди?!
Звичайно, навіть зараз вірними іноді стають від безвиході, від страху, поступаючись логіці життя або збігу обставин, але якщо вже залишатись точним, то це не вірність, а відданість, тобто зовсім інша, більш коротка історія. Адже різниця між вірністю й відданістю саме у часі: вірність ірраціональна, нескінченна й незмінна, відданість же раціональна й обумовлена обставинами та часом. Так, колись вірними людьми народжувались за визначенням, інакше й бути не могло, невірних просто знищували. Напевно, саме у цьому і полягає різниця між тими стародавніми, вже забутими нами часами, що живуть тільки в старих романах і кінофільмах, і нашим, новим часом, де немає місця вірності, тільки відданості. Так і є — від — даний. Даний комусь, а отже, потім — і кимсь.
Рад анітрохи не сумнівався, що Женя за визначенням — вірна людина. Можливо, єдина вірна людина, яку він зустрічав, наскільки він розбирався в людях. Її вірність він не тільки відчував, але й розумів. Йому імпонували її життєві принципи, її непримиренна позиція, навіть, як не дивно, її професія. Вона була цілою, абсолютно цілісною, принаймні, зараз він не міг знайти навіть маленької тріщинки. Він розумів, як йому буде складно, що він — зовсім інший, але любов, так, кохання, от на що, хоч як це незвично для нього, він покладався набагато більшою мірою, ніж на побутову логіку спільного існування двох людей різної статі. Сьогодні він був переконаний, як ніколи, що все складеться вдало і що рішення, прийняте ним, — єдино правильне. І сьогодні ввечері він планував обговорити цю тему, хоча, якщо чесно, навіть недивлячись на близькість, він, як і раніше, боявся цієї жінки. Чи готовий він до того, що кожного дня і кожної ночі над ним братимуть гору? На це питання він ще не готовий був собі відповісти.
Повз нього неслися чорно-сірі пейзажі: розорані поля, голі, мов ті дві повії у номері, дерева, журливе небо. Він їхав на кордон: подивитися, чи правду казав Хріняка про контрабанду, хоча зараз, чесно кажучи, це не мало жодного значення. Але себе потрібно чимсь зайняти. Робити в заводоуправлінні йому однаково нема чого, та й іти туди зовсім не хотілося. Червоний Дон, якщо не відмовить в аудієнції, все одно прилітає із Середньої Азії тільки завтра, не сидіти ж у готелі? Він не звик ледарювати, він звик працювати й заробляти, і потім зовсім було б не цікаво відповідати на запитання, чим же він займався цілий вівторок, хоча, ясна холера, прямого звіту ніхто б у нього не вимагав. Та все ж таки… Отже, кращий варіант — поїхати з міста, начебто і у справі. У гаражі заводоуправління йому видали трирічну «дев’ятку» кольору «мокрий асфальт». Чому цей мишачий колір стали називати саме так, дивувався Рад, що за маячня? Ну, чому тоді немає кольору «сухий асфальт»? Це було б логічно. Втім, не кольором єдиним славні машини. Витративши додатково півгодини, він змусив здивованих механіків при ньому перевірити гальма й кермове управління та виписати папір про те, що машину передано йому без пошкоджень і технічних зауважень — так, про всяк випадок, хоча після вчорашнього візиту до Качанова Рад і був певний, що всі його пригоди у цьому містечку щасливо закінчилися.
Машина для своєї модифікації дійсно виявилася непоганою у керуванні й чудово тримала вузьку нерівну трасу, принаймні, на оптимальній швидкості 110 км на годину. Більше витискати не мало ніякого сенсу — салон починав деренчати й теліпатись, як літак у зоні турбулентності.
Якщо Радик кимсь у дитинстві й мріяв стати, так це гонщиком. Із того самого моменту, коли він перший раз поставив ногу на педаль велосипеда, він зрозумів, що вся техніка на колесах — його мрія. Ніхто ніколи краще за нього серед пацанів не їздив на велику, дринчику або мотику. Він відчував будь-який механізм підшкірним жиром, і в чотирнадцять уперше сівши за кермо батьківської «шістки», послухавши з півхвилини мотор і трохи покрутивши кермом, одразу ж плавно натиснув на педалі газу й зчеплення — і впевнено поїхав. Він любив автомобілі й перегони самовіддано, регулярно дивився «Формулу-1», завжди вболівав за Шумахера, потім за Райканена, Алонсо й Массу, але ніколи — за Хемілтона, який нагадував йому Барака Обаму, такий же капловухий покемон і вискочка.
Пухлина на руці після вечірнього холодного компреса трохи спала, всі пальці ворушилися, значить, ніякого перелому немає, і він цілком міг тримати кермо. Поступово пейзаж за вікном мінявся: все частіше вдалечині проглядалися болота, чорніли уздовж дороги ліси, поля стояли не орані, а сільські хати виглядали усе більше й більше вбогими — типова північ країни, суцільна зона соціальної депресії. Похилі паркани, тотальний бруд і сірість, і, головне, розбита дощенту дорога, асфальт якої перейшов у торований ґрунт, вибоїни і ями. Радик віз із собою двох людей, майже випадкових супутників, яких йому, довідавшись про поїздку, запропонувала Женя.
— Послухай, — сказала вона, — як вдало
