Вежі мовчання - Євген Вікторович Положій
— Навіщо ви взагалі туди поїхали?
На це питання у Рада не було зрозумілої для полковника відповіді, він просто промовчав.
— Знаєте що, — сказав Качанов, — їдьте-но зараз у готель і лягайте спати. Я розпоряджуся, щоб вас цієї ночі постерегли. Наламаєте ще дров! Де вас зустріти моїм бійцям?
— Біля заводоуправління, у гаражах. Приїду туди за годину.
Звісна річ, ні до яких гаражів він не поїхав. Рад вже нікому не вірив. Він підрулив до готелю, зібрав речі, забрав у адміністраторки в червоних капцях рахунок і швидко попрямував до таксі. Він назвав водію адресу квартири, де вони зустрічалися з Женею у неділю, — єдина адреса в місті, яку він точно знав, але, трохи не доїжджаючи, вийшов, пересів у маршрутне таксі, що прямувало в протилежному напрямку. Доїхавши майже до кінцевої й, нарешті, одержавши на мобільний повідомлення від Жені з точною адресою Льва, у результаті всіх своїх блукань за годину він дістався потрібного району, приватного сектора. Номер будинку був третій, але він вийшов метрів за двісті від початку вулиці й, не бажаючи світитися біля парадної хвіртки, пробрався через городи. Потихеньку знайшов дірку, що вела із садиби у двір — ні собаки, ні іншої живої живності, навіть курей, у Льва, звісна річ, не водилося, тільки коти, — і прослизнув непоміченим, «…без шуму та пилу». Звичайно ж, украй незручно робити такі забіги у костюмі, модних туфлях, із портфелем і пластиковою валізою на коліщатах, це виглядало трохи кумедно, але він зміг би розпрощатися зі своїми улюбленими речами тільки на смертному одрі. Темний незнайомий двір — і за хвилину Рад, залишивши валізу під яблунею, заглянув у відчинене, як завжди, вікно кухні. Світло горить, але нікого не видно. Здивований, він підстрибнув, підтягнувся на руках і вліз усередину. Тиша, навіть музики немає. Його уява відразу намалювала картину, на якій Євгенія і Лев ніжаться у ліжку, і він, змоклий і розлючений від ревнощів, тихенько прокрався в глиб будинку, по черзі відчиняючи двері кімнат. Зала — нікого, розкидані на дивані ковдри й подушки, тихий, весь у пилюці телевізор, у кутку — гітара. Кімната праворуч — звалище непотрібних речей, старі меблі, журнали на підлозі, поламані стільці. Наступні двері, ага, ось і спальня! Велике ліжко, купа ковдр, під ними явно хтось є. Він підкрадається навшпиньках, тихенько піднімає край ковдри — Женя! Вона мирно спить, у кутику рота засохла слинка. Він обмацує руками ліжко, заглядає під ковдру — нікого немає, лише теплий звабливий запах жіночого тіла. Квіточка розплющує очі, сонно жмуриться, посміхається й простягає до нього свої пелюстки: «Коханий, ти все-таки прийшов!» — «А де Лев?» — насторожено запитує Рад. «Не знаю! — посміхається Женя. — Ти — Король! Ти прийшов! Ти не злякався!» — на що Радик думає, що прийшов він якраз тому, що злякався, і, насамперед, за себе, але, природно, не озвучує своєї думки, а швидко знімає з себе одяг і пірнає під ковдру. Ох, яка ж вона тепла! «Квіточко моя кохана!» — шепоче він і підбирається до її надзвичайних, її чудових грудей. Який сосок! Вона віддається йому напівсонно, із млістю й бажанням, із тихими стогонами захвату, і він опиняється на сьомому небі від щастя. «Чому так говорять, чому саме на сьомому? — думає він. — Треба б запитати у Льва. Він гуру, він усе знає!» Який він вдячний цій людині, так, саме цій людині, котру він буквально щойно ледве не прибив у нападі ревнощів!
Він зателефонував Качанову, подякував за турботу, вибачився й сказав, що керівництво холдингу, зважаючи на обставини, наказало йому терміново виїхати з міста. Качанов, нібито розуміючи, підтакував і, вочевидь, іронічно посміхався очима, але цього Радик, звісна річ, бачити не міг, тільки відчував. Відчував, що він — маленька мишка, а кілька великих котів, немов бавлячись, змагаються між собою, який же проковтне його першим.
За свою дрібну роль у цих небезпечних для життя іграх, яка спочатку видалася йому якщо не головною, то хоча б видатною, він затаїв образу. З тих, що періодично виникають у кожного найманого співробітника стосовно роботодавця. Співробітникам час від часу здається, що з ними поводяться недостатньо справедливо, тому вони й сердяться — доти, доки їх не похвалять або не підвищать зарплатню. Дійсно, ображатися по-справжньому Радику було ще зарано — попереду на нього у Києві чекав розбір польотів. Від тих висновків у великій мірі й залежало, наскільки високо оцінять тутешні його подвиги. Його ж бо, вважай, кинули тут напризволяще! Та гарантія підвищення по службі Радика цілком улаштувала б. Плюс, звичайно ж, компенсація так званих «представницьких витрат». До того ж, Островський був мертвий, і про всі свої обіцянки можна сміливо забути, гроші залишити собі, а це вже був чималий плюс.
Подробиць смерті Островського Женя знала не більше, ніж повідомив Радику Качанов. Єдине, чому він здивувався: основна версія —
