Вежі мовчання - Євген Вікторович Положій

ніс?! Він що, теж побіжить у паніці спалювати її квиток на поїзд?! Він стис кулаки, ліва рука занила. Може, дійсно, перелом? Не хотілося б, зовсім невчасно. Так і є, згадав він чиїсь слова, люди справді люблять себе там, де вони можуть робити те, що вони вміють. Люди люблять себе там, де не потрібно робити того, чого вони не хочуть. А він себе зараз не любив, більше того, зневажав і ненавидів за безсилля й боягузтво.

— Краще вже чорноокий і вузькожопий, аніж чорножопий і вузькоокий! — раптом пролунав п’яний жіночий лемент у коридорі. — Не хочу я туди!

— Надю, а ти не перебирай! Краще тягни ще одну пляшку горілки, зараз ми цих узбеків завалимо! Тобі яка різниця, аби тільки функціонували! — Явно якісь командировочні баби (він навіть добре уявив їх, щось типу секретарки Червоного Дона із зачісками-шоломами а-ля завскладом) відривалися по повній програмі на гостях із далекої Азії. О так, це вам не танки Гудеріана, це рішучі слов’янські жінки, яких неможливо зупинити!

Він подумав, що, напевно, все-таки ні про що не шкодує. Тільки б вибратися звідси у середу ввечері, тобто усього лише післязавтра. Вибратися — і забути. Тому що бонус, не беручи навіть до уваги чудово зроблену роботу, який він хотів забрати із собою — Квіточка, — коштував і зламаної руки, і розбитого носа. Він кохав. Це почуття, нарешті, переповнило його й заспокоїло — і він заснув, і вже уві сні думав і згадував.

Йому снився старий тканий килим, що висів на побіленій стіні у хаті-мазанці у прабабусі. Поки прабабуся молилася у сусідній кімнаті, він довго не міг заснути,

розглядав цей килим, розглядав тканий на ньому сюжет і щовечора знаходив у ньому нові деталі. Здавалося, якісь невидимі ткачі щодня, поки він купається у річці або допомагає на городі, придумували й ткали для нього все нові й нові подробиці. Сюжет був простий: зимовим засніженим полем мчали сани, в яких сиділи двоє. Ямщик, який щосили гнав батогом двох коней, і пан, накритий шубою з атласним червоним підкладом, з рушницею в руках. Удалечині виднівся ліс, із якого бігли вовки — він завжди їх рахував і завжди налічував різну кількість. Деякі вовки опинилися вже зовсім близько від саней, двох чи трьох пан уже підстрелив із рушниці, й вони падали на сніг, він навіть іноді чув їхнє передсмертне скавчання. Але найголовніші вовки бігли вже зовсім близько, а ватажок, здоровенний, як теля, вовк, перегородив одному коню дорогу так, що бідолаха впав на коліна. Щоразу він знаходив цей сюжет у різному розвитку, щоразу там щось змінювалося, і щовечора він гадав, чи встигнуть утекти люди від цих величезних голодних і злих вовків? Іноді йому здавалося, що порятунок близько, що з-за лісу вже з’являються інші люди з вилами й рушницями, щоправда, жодного разу через фіранку і нерівномірне світло лампадки він так і не зміг їх добре розгледіти й переконатися напевно, чи так це насправді. А іноді йому здавалося, що порятунку немає, що ще хвилина, півхвилини, кілька секунд — і коні впадуть на сніг, вовки накинуться на людей і встромлять у них свої великі гострі зуби, усе скінчиться, і на килимі залишаться лише плями червоної тканої крові. Звичайно ж, коней з’їдять теж, нікого не пошкодують, ні.

І тут йому наснилася дуже дивна думка: а чи живий цей килим зараз і як там справи у тих двох? Чим усе закінчилося? А якщо й досі — нічим? Од відчаю та подиву він навіть перевернувся на інший бік і підтягнув ноги до грудей. Тобто, якщо килим живий і невидимі ткачі продовжують ткати, то коні й досі несуть сани засніженим полем, ямщик несамовито гонить їх уперед батогом, пан стріляє у вовків, а ті, зі зведеними від голоду животами й вищиреними пащами, їх переслідують? Тобто там дотепер щось відбувається, а він так і не довідався — та й не довідається ніколи! — чим усе закінчиться?! Він навіть застогнав уві сні від обурення. Йому видалося це дуже несправедливим, виникло таке відчуття, наче він загубив ключа від дому і ніяк не може туди потрапити.

Можливо, це єдине, що він хотів довідатися по-справжньому про своє життя. І якщо він і шкодував про щось, то тільки про це незнання. Принаймні, так йому наснилося.

ЗНОВУ ВІВТОРОК. ДЕНЬ ВОСЬМИЙ

Звичайно ж, його турбували думки, притаманні кожній людині, яка потрапила б у таку ситуацію. Хитросплетіння проблем, що раптово звалилися на його чітко організоване життя, у якому раніше не знаходилося місця ірраціональному і непередбаченому, бентежили уяву й вибивали зі звичного ритму. Адже до цього часу у нього все так добре складалося, з ним було все гаразд, йому все подобалося, і він думав, що так триватиме якщо не завжди, то, принаймні, дуже довго, і він сам вирішить, коли повинні настати зміни. Та ось він, уражений смертю батька, приїхав у це містечко і зіткнувся з проблемами, від яких завжди невимушено вислизав. Його, раціонального кравця своєї долі, раптом позбавили часу і простору, а свідомість населили такими чудернацькими снами і марами, що він інколи мало відрізняв їх від реальності. Він немов летів у літаку, що захопили терористи, і це містечко, немов замкнутий простір, нехай і набагато більший, ніж найбільший літальний апарат,

практично щохвилини ставило його перед незнайомим вибором. Вибором, у якому він не знаходив прийнятних для себе варіантів. Усі його професійні й життєві принципи раптом виявилися недієздатними, жорстока реальність розправлялася з ними за лічені хвилини, і йому доводилося шукати щось нове для себе, але дуже часто (мав рацію Перетятько!) його надії намацували лише порожнечу. Він немов кидав у колодязь відро, але раз у раз замість чистої питної води витягав мутний мул… А потім раптово, немов нізвідки, з’явилося чисте джерело, яке подарувало йому радість, — його почуття, його кохання — саме воно виявилося порятунком і надією на майбутнє. Що б не відбулося, думав Рад, що б не трапилося, вона залишиться зі мною, ми будемо разом. Хоча дивно, що він, такий прагматичний і практичний, жодного разу цієї теми у розмові з Євгенією так і не торкнувся. Але чомусь був упевнений — усе станеться саме