Синi етюди - Микола Хвильовий

…Отже, в цю нiч ухвалили так: одного обов'язково приштокати, а далi буде видно.

Окупацiя - слово не наше, i прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одiж.

Не голубiють днi.

Мовчки бунтують вулицi, мовчки бунтує завод.

I порожньо очам, мов о дванадцятiй годинi ночi в обложенiм мiстi.

Мочить дощ i шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших.

Але чорно на душi.

I шкiрить зуби почуття помсти, i хочеться клацнути.

…Окупацiя - слово не наше.

Вiд Мазiя Юхим пiшов до Оришки. Були у неї iншi санiтари, так би мовити, товаришi Юхимовi.

"Разговори розговарювали".

Говорили про доктора - старшого лiкаря та про iнше. Ну, i лаяли - всiх лаяли. Навiть мерцiв i хорих.

Сказав один:

- А не помiчаєте, хлопцi, як старший лiкар почав хвостом крутити?

Це не спроста.

Юхим наставив вухо.

- Невже i вiн прочитав плакат?

Гм!

I чогось образився:

- Понiмаєш, "хвостом круте". Думаєш, тiбє спужався?

Регочеться санiтар:

- Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазiєм побував? Здригнув Юхим: "В акурат влучив":

- Перехрестись. Який мiнє антирес?

- Та хто його знає! Мазiй чоловiк темний…

А другий розповiв:

- Проходжу це я, братцi, бiля кладовиська. Дивлюсь - щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потiм кричу: "Хто там такий?" Не вiдкликається. Взяв я тодi на бугайця: "Хто там такий? Стрiляти буду". Не вiдкликається i йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це пiдходить. Дивлюсь - Мазiй. "Чого ти тут шляєшся"? - "Могилу,- каже,рив".- "Це уночi?" - "А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо". Отакий!

- Та то його, мабуть, мерцi збили з пантелику. Уже нiчого йому не страшно.

- Воно так. Та його вже страшно становиться.

Юхим заспокоївся й покликав у сiни Оришку.

Така й така iсторiя. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат.

Оришка:

- Ну їх до чортової матерi! Не зв'язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки:

- Сайдьоть! Лиш би тiбє турботи не було.

А потiм пожартував:

- Мiнє що - як треба, то й жистi рiшусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша…

Отже, говорили ще й про iншу справу, бо помiтив Юхим, що Оришка пiдморгувала комусь.

- Ти гляди, щоб нiкотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной.

Оришка в знемозi похилилась Юхимовi на груди.

…А за дверима ринви спiвали одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.

III

Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?

Га?

Суєта. Суєта. Суєта.

Хiба можна кожного зводити у ванну пiсля довгої дороги без станцiй?

…Потiм рили величезнi ями й кидали туди необмитi, чорнi, виснаженi цурпалки живого м'яса.

Не чекали й смерти - валили на пiдводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Нiмеччинi.

Отже, праця на двi змiни.

Лiкарi ходили по палатах розгубленi, сестри й служанки без нiг.

Носiї. Носiї. Носiї.

…Мазiй i Юхим теж.

I через край переливається в палатах стогiн - чорний, смердючий. I вовтузяться люди й шукають виходу, нiби пацюки, що попали в раковину з рiдким калом.

Душить труповий дух.

Не чути смiху в палатах.

Але не можна ввесь час у такiй задусi. Виходять на повiтря й з жагою ссуть його, як телята материнi груди.

…Пройшла Оришка. До Юхима каже:

- Це не завод пахне.

А Юхим вуглем стоїть, думає:

- Без сумлєння.

I Мазiя очима шукає.

…Палатськi служники лiками пахнуть, i все це народ, так би мовити, пiд знаком запитання.

Ядернi баби, звикли жирувати з хорими, i пухкi та смачнi, недарма на "хорих" порцiях одгодовуються.

Котлети, а не баби!

От i з Юхимом: нежонатий хлопець, а пiдморгує не одно бабське око.

…Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива ("Карi глазки, де ви скрились? Мiнє заставили страждать").

Оришка в аптецi крутиться. "Дохтурь!"

Як нема фельдшера, то й сама лiкiв дасть:

- Що вам требується? Олiум рiцiнi?

I регочеться.

- Ги! Ги!

Хоч окуляри на носа натягай.

- …У-ух, ти! Шльондро непiдтикана! У Хранцiю надумала їхати, чи що?

Iще гигоче, шоколадна, а груди, нiби холодець, тiпаються.

…Набачив Юхим Мазiя - покликав, убiк одвiв.

- Ну, що? Може, передумав?

Мазiй на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує.

Що вiн думає, ця мавпа з зоологiчного? А говорить спокiйно, наче дитина конфету ссе.

Напевне, вiд трупового духу заморока найшла.

- Згарбаємо - не писне!

Юхим хвилюється:

- Завела сорока про Якова. Ти дiлом говори. Що за манера? От падазрiтєльной!

Одрубав Мазiй:

- Не вiриш, то йди!

Заблимали очi:

- Мiнє усьо одно. Пiдсобити треба товаришам. Возьми в унiмання… А ти вола, мабуть, перетягнеш… Значить, сьогоднi?

…Увечорi зiйшлись бiля Оришчиної кiмнати.

- Все готове?

- Все.

Тодi вже насувалось сiре рядно осiннього вечора.

Пiшли до Оришки: поки стемнiє.

Оришка з Юхимом жартували на кроватi. Борюкались.

Мазiй пахтiв цигаркою на палатськiй лавi - бiлiй з голубим блиском.

В Оришки не очi - поросята кувiкають.

Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) i на вухо телеграфує:

- Нащо цього привiв? Погратися не дає. Ги! Ги!

Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:

- Мовчи! Хай сидить. Поспiємо.

Вiд борюкання кiмната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрiй перевалює.

П'ють воду, прицмокують.

Потiм вiдпочивали.

Каже Оришка:

- Чого ти, Мазiю, такий непривiтливий?

Мазiй у вiкно дивиться, де огнi по бараках ходять - хорих переносять.

Мовчить. Як пугач.

- Скоро год у нас, а все однаковой!

Це Оришка, i проглинула:

- Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги!

Мовчить Мазiй. Безоднi у вiкно вставив.

…Ще пожартували.

I от вечiр провалився в темряву.

Юхим загортався:

- Мабуть, ходiм!

Пiдвелись. А Оришка Юхимовi пiдморгує, щоб спати приходив.

"Тяжолоє положенiє: мужчин война перевела".

От…

Та, бачите, на дворi гомiн глухий пiшов.

Наставили вуха.

Оришка:

- Кличуть… Неначе як хворих привезли.

I крикнуло за вiкном:

- Виходь!

Юхим досадливе махнув рукою:

- Подаждьош, не пужар!..

…Зiйшли з ганку в багно. Двiр увесь шумить.

Полiз у кашкет Юхим:

- Ховай струмент. Дiла сьогоднi не буде.

Пiшли за натовпом до рейок.

…А пiд навiсом, де вагони,- лампи та свiчки бiгають.

Сунеться з вагонiв скиглiння i йде в болото.

Метушився вартовий лiкар:

- Ану, хлопцi, дружнiш!

А хлопцi й так ледве ходять.

Учора цiлу нiч носили цурпалки живого людського м'яса.

В палатах повно. Вже нiде ставити носилки.

- Отже, "дружнiш". Пiдожди, скоро вже прийдуть,