Гербарій коханців - Наталія Володимирівна Сняданко
І хоча жити у чистоті Орестові, як і всім, було приємніше, він переконував себе, що нездатен забезпечити це сам. Іноді необхідність впорядкувати щось ставала нагальною, і тоді він брався до роботи, але результати таких спроб практично було неможливо помітити. Бо Орест або робив усе швидко і вкрай недбало, або ж перетворював акцію на якусь глобальну і так затягував процедуру прибирання, що вона починала виглядати нескінченною. Скажімо, замість просто витерти пил із книг на полицях починав запроваджувати системність у своїй бібліотеці чи навіть складання картотеки, при цьому брав до рук кожну книгу, перегортав її, відновлюючи в пам’яті прочитане або плануючи колись таки прочитати те, що роками чекало своєї черги на полицях. Потім сідав перепочити і таки заглиблювався у читання, тож до прибирання більше не повертався і кидав усе у стані ще більшого хаосу.
Більшість кімнат цього будинку були такими захаращеними, що до них складно було навіть увійти. Будинок мав дивне планування, здавалося, що тут намагалися на мінімальній за площею території помістити якомога більше стін і закапелків. Кімнати були невеликими, і майже кожна мала біля себе приблизно півметрову «комору», часто обладнану полицями, заповненими здебільшого мотлохом. Орест належав до того типу господарів, яким шкода викидати речі, бо можуть ще знадобитися, але, поклавши якусь таку «запасну» річ на одну з полиць, він миттєво і назавжди забував, куди саме, тому навіть у разі крайньої потреби не мав жодних шансів її використати. По полицях комор і на підлозі необжитих кімнат громадилися повні книг і пилюки коробки. Орест рідко пригадував вміст цих коробок, а в найкращому випадку пам’ятав рік, коли переносив їх із однієї кімнати до іншої. Тож коли Ірина переїхала до Ореста жити, вони насамперед взялися за впорядковування цих малодосліджених нетрів будинку.
Це трохи нагадувало початок дачного сезону. Особливо запах. У батьків Ірини була дачна ділянка за містом із дерев’яним будиночком, який складався із такої ж захаращеної непотребом кімнати і веранди. Будиночок був дуже маленький, але затишніший, ніж провізоричні вагончики на сусідніх ділянках. Ірина не любила порпатися в землі, впорядковувати грядки чи обрізати кущі, але їй подобався запах у будиночку, коли навесні після зимової перерви вперше відчиняли двері. Там пахло вогким деревом і землею, яка підсохла на робочому одязі. Коли Ірина вбирала на себе цей одяг, земля репалася і вкривалася сіткою дрібних тріщин. Ірині подобалося розглядати, як працює цей міні-землетрус, подобалося спостерігати, як розповзаються врізнобіч тріщини, подобалися візерунки, які вони утворювали, подобалося легке потріскування і шурхіт підсохлого бруду під час руху, подобалося відчувати на собі пилюку, схожу на додаткову шкарубку шкіру. Одяг складали до великої шухляди під канапою, а ще одна колекція найстарішого шмаття зберігалася на горищі, разом із лопатами та граблями. Момент перевдягання був найцікавішим з усього, що відбувалося на дачі – химерні капелюхи і хустки, светри дивовижних кольорів і фасонів, штани на підтяжках, довгі широкі спідниці циганського крою, солом’яні брилі, старі військові пілотки і їхні копії, зроблені з газет. Ірині подобалося розгортати ці газетні капелюхи і читати новини кількарічної давності, хоча які там могли бути новини, у радянських газетах. Але запах спресованого пилу, пожовклість, яка додавала газетам поважності і навіть якогось аристократизму, літери, витерті на згинах – усе це створювало майже театральну атмосферу тимчасового перевтілення, існування в іншому вимірі, відокремленому від скреготу трамвайних гальм та різких телефонних дзвінків.
Запах книжкового пилу був іншим, у ньому не було вогкості, натомість з’являвся ледь помітний солодкавий дух. Книжки жовкли по-іншому, ніж газети. Нерівномірна жовтавість починала підбиратися з країв сторінок, і лише дуже поволі доповзала до середини. Жовтіючи, книжкові сторінки не ставали сухими і ламкими, як висохлі трав’яні стебла або старі газети, вони, навпаки, набрякали якоюсь видобутою з повітря вологою, їхні палітурки разом зі сторінками ставали хвилястими і вигиналися, випинаючи наперед назву книги або ім’я автора. У деяких книгах Ірина знаходила засушені рослини з гербарію. Орест дуже дивувався, а інколи і нервувався, коли сухі рослини опинялися в особливо цінних книгах. Гербарій збирав явно не він, а Ірина так і не запитала, хто саме.
Ще Ірині подобалися обіди на дачі. Смак сала, ковбаси, цибулі і навіть варених яєць, який був таким особливим, мабуть, через втому від фізичної праці. Дуже гостре відчуття кожної миті спокою, якою насолоджуються м’язи після незвичного фізичного навантаження. Запарений на багатті у закіптюженому чайнику чай із ледь підвудженим ароматом галузок вишні та малини, відтворити цей аромат нездатні найдорожчі світові чайні бренди. Підозріла поступливість батьків у питаннях миття рук і навіть овочів із грядки, під час споживання цих овочів навіть у тому варіанті, який вважався помитим, зав жди поскрипував пісок на зубах. Логістичні чудеса пакування до сумок численних слоїчків та емальованих банячків.
В Ореста був такий самий старезний чайник, закіптюжений не менше, ніж на батьківській дачі. І він також умів заварювати чай із вишневих гілочок, які додавали неймовірного аромату навіть радянському індійському, точніше, тій дрібненькій січці, яку продавали під такою назвою у крихітних пакуночках із намальованими на обгортці слонами.
Згодом, через багато років Ірина намагатиметься з’ясувати для себе, яким було її тодішнє співіснування з Орестом, і з подивом усвідомить, яка велетенська прірва відділяє її відчуття у той період, коли все діялося, від спроб пізнішого аналізу тих самих відчуттів.
Як і всі колекціонери, Орест не вмів мислити раціонально, коли справа стосувалася предметів, які він збирав. Хоча стосовно всього іншого мислив дуже тверезо і був людиною практичною. Іноді колекціонерський підхід проявлявся в Ореста несподівано. Як-от наприклад, із побутовою технікою. Він міг заощаджувати на солі,
