Гербарій коханців - Наталія Володимирівна Сняданко
В Орестові Ірину інтригувало насамперед те, що він час від часу ніби забував про свою роль залицяльника, і тоді перебільшена уважність на його обличчі змінялася нетерплячкою, він ледь міг дочекатися, коли вона закінчить фразу, а іноді й перебивав її, щоб щиро і безпосередньо, а часом навіть досить грубо висловитись про щось, що його справді цікавило. А потім ніби згадував, що розмови тут насправді не головні і, спохопившись, знову прибирав вигляду ввічливого залицяльника. Ці моменти відвертості дуже подобалися їй, бо вони найбільше скидалися на справжню розмову, й іноді у неї навіть виникала ілюзія, що Орестові настільки ж цікаво розмовляти з нею, як їй із ним. Тобто що це для нього справді важливо, а не пов’язано лише з бажанням збільшити свої шанси на успішний флірт. А показати це заважає звичаєвість, адже не може справжній дорослий мачо зізнатися, що йому цікаво спілкуватися з наївною студенткою, молодшою за нього на багато років. А навіть якби він і наважився комусь у цьому зізнатися, то у відповідь отримав би лише примружену посмішку, мовляв, відомо, що довгоногість завжди справляє дуже глибокодумне враження. І аби уникнути цієї незручності, він змушений робити вигляд, ніби все відбувається як слід – він поводиться належно у ролі досвідченого і цинічного дядька, який спокушає юну німфу, а вона робить вигляд, ніби ні про що не здогадується і дає себе звабити недоступними її одноліткам перевагами старшого за віком – грошима, досвідом, інтелектом. Їй дуже хотілося вірити, що насправді все саме так і це їхня таємна мовчазна змова, і її треба тримати в таємниці, навіть коли вони залишаються наодинці. Хоча вона і усвідомлювала, що все це лише ілюзія, що короткі моменти відвертості – це лише випадкові недогляди, а насправді церемонія залицяння відбувається згідно всіх правил.
Одного разу вона вперше відчула його запах. Це було, коли вони по черзі, перебиваючи одне одного, згадували епізоди з радянської кінокласики, у яких режисери «пропихали» не дуже коректний відеоряд. Наприклад, коли у фільмах на стінах помешкань висять репродукції картин імпресіоністів, які дуже дисонують із рештою інтер’єру у типово радянському стилі. Чи очевидно футуристська графіка деяких мультфільмів, теж дуже контрастна у порівнянні зі загальноприйнятим стилем. У якийсь момент Орест нахилився до неї, і від нього війнуло задавненим потом, брудом, давно не праною сорочкою. Ірина раптом звернула увагу, наскільки засмальцований на ньому одяг і як це дисонує із розповіддю про те, як розчарували його відвідини Лувру, де, окрім кількох картин Жоржа де Ла Тура, частини італійської колекції і ще меншої частини іспанської, йому нічого не сподобалося. І що немає сенсу ходити в Лувр заради цього, адже основною там є колекція французів, але саме французьке академічне малярство наганяє на нього страшенну нудьгу. У самої Ірини враження про Лувр було схожим, і вона розуміла захоплений блиск в очах Ореста, коли той перейшов до розповідей про своїх улюблених імпресіоністів і про те, що в Парижі слід відвідати лише музей д’Орсе, а все інше може почекати. Ірині стало дивно і водночас лячно від такого поєднання естетської вишуканості у смаках і очевидної байдужості до власного тіла, точніше, до гігієни власного тіла.
Запахи і смороди. Для себе Ірина називала це чорними і білими днями Ореста. Коли вона зіткнулася з цими його кардинальними і миттєвими змінами настрою вперше, то навіть злякалася. Одного дня він був із нею передбачливий, ласкавий, готовий прислужитися в будь-який момент, сповнений ідей щодо спільного дозвілля, готовий безкінечно розповідати дотепні історії зі свого минулого і з минулого своїх друзів, спраглий готувати смачні страви і масувати їй спину та ноги, запобігливий у вловлюванні її настрою і намаганнях покращити цей настрій у разі потреби. Наступного дня Ірина прокидалася з лінивою посмішкою, згадувала бурхливі вчорашні любощі або цікаву вечірню розмову, а тоді брела на кухню, очікуючи побачити Ореста, який завершує смажити оладки і варити каву. Але замість цього її зустрічало насуплене обличчя, і ще з дверей вона чула запах свіжого алкоголю. Орест демонстративно випивав ще одну склянку на очах Ірини і йшов до себе в кабінет, не відповідаючи на її запитання, чи він снідатиме. Ірина готувала собі каву і йшла з нею на балкон, сподіваючись, що така поведінка – лише наслідок похмілля і все швидко мине. Але Орест не витримував довго в кабінеті, він сходив донизу і починав роздратовано гриміти баняками на кухні. І варто було його про щось запитати, або навіть і не питати, просто не реагувати на нього якийсь час, як він миттєво впадав у розлючений настрій і починав читати їй нотації. Що посуд не помитий, обід не приготований, постіль не випрана і взагалі вона не господиня в їхньому домі, а все мусить робити він сам. Спершу Ірина дивувалася, яким чином вона має почувати себе господинею, якщо Орест у свої «білі» дні не менш демонстративно відлучав її від господарських клопотів і робив усе сам. А на її пропозиції допомогти лише заперечливо хитав головою, але відчувалося, що робить він так не з бажання позбавити її неприємної роботи, а з інших міркувань. Ірина помічала таке у багатьох людей, які через звичку самотнього життя або з якихось інших причин звикли робити певну роботу, розраховуючи лише на власні сили. Таким людям не подобалося, коли їм допомагають, а зусилля, витрачені на роздавання завдань
