Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте

– І навіщо було мені таке робити? Невже ви змогли б переконати мене, що я помилився? Я вирішив припинити нашу близькість, адже ви самі визнали, що я так і зроблю, якщо про все дізнаюсь; але я не бажав дорікати вам – хоча (і це ви теж визнали) ви мене глибоко образили. Ви завдали мені рани, яка ніколи не загоїться, ви зруйнували всі мої надії і зробили з мого життя пустелю! Навіть якщо я проживу сто років на світі, то все одно не зможу отямитися від наслідків цього нищівного удару – як не зможу й забути цього! У майбутньому… ви посміхаєтеся, місіс Грем? – вражено запитав я.

– Я посміхнулась? – перепитала вона. – Хіба що мимохіть. Якщо я й посміхнулася, то не з утіхи від тієї шкоди, якої завдала вам. Господь свідок, що я вже достатньо намучилась від самої можливості тієї шкоди; я посміхалася від радості, бо побачила, що у вас все ж таки є глибина душі та почуття, бо не помилялася щодо вашої гідності. Але посмішки і сльози у мене дуже схожі: я часто плачу, коли щаслива, і посміхаюся, коли сумна.

Вона знову поглянула на мене і, здавалося, чекала відповіді, та я мовчав.

– Чи зраділи б ви, – провадила вона, – якби з’ясували, що помилилися у своїх висновках?

– Як ви можете про таке питати, Гелено?

– Не кажу, що можу повністю виправдати себе, – тихо й швидко мовила вона, і я бачив, як груди її трепетали з хвилювання, – але чи зраділи б ви, дізнавшись, що я краща, ніж ви про мене думали?

– Я радий був би щонайменшому доказові, який відновив би мою колишню повагу до вас, виправдав ту прихильність, яку я все ще відчуваю до вас, і полегшив біль від невимовного жалю, який це все супроводжує, Гелено!

Її щоки палали. Не кажучи й слова, вона кинулася до своєї конторки і, вихопивши звідти якийсь рукописний томик, хутко вирвала кілька аркушів з кінця, а потім тицьнула той зшиток мені до рук і сказала:

– Вам не потрібно читати це все; та візьміть його додому! І швидко вийшла з кімнати.

Коли я покинув дім і йшов алеєю, вона відчинила вікно і покликала мене.

– Поверніть, як прочитаєте, – сказала вона. – І ні пари з вуст про те, що з цього дізнаєтесь, жодній живій душі. Я покладаюся на вашу честь.

Перш ніж я спромігся на відповідь, вона зачинила вікно і відвернулася. Я побачив, як вона впала у старе дубове крісло і затулила долонями обличчя. Її почуття були такі бурхливі, що вона розплакалася.

Задихаючись від хвилювання і надій, я прийшов додому і піднявся до своєї кімнати, прихопивши свічку, хоч надворі насилу почало сутеніти, – потім замкнув двері на засув і, сівши за стіл, розгорнув той зшиток і почав читати, спершу поспішно перегортаючи сторінки і вихоплюючи окремі речення, а потім змусивши себе спокійно читати все підряд.

Ось він зараз переді мною; і хоча ти, звичайно, не можеш читати його хоча б наполовину з такою ж цікавістю, з якою читав я, та знаю, що тебе не задовольнить скорочений виклад його змісту, тож я подаю його тобі повністю, за винятком хіба що кількох несуттєвих уривків. Історія ця починається трохи несподівано… але почнімо її з наступного розділу.

Розділ XVI

1 червня 1821 року. – Ми щойно повернулися до Стенінглі – тобто ми повернулися кілька днів тому, та я й досі не заспокоїлася і почуваюсь так, ніби ніколи не знайду спокою. Ми покинули місто раніше, ніж передбачалось, через нездужання мого дядька – і я питаю себе, якими були б наслідки, якби ми залишалися там весь час. Мені вельми соромно через ту мою відразу до сільського життя. Всі мої колишні захоплення здаються такими нудними і нецікавими, а розваги прісними. Я не можу тішитися музикою, тому що тут немає слухачів. Я не можу тішитися прогулянками, бо тут ні з ким не зустрінешся. Я не можу тішитися книгами, тому що вони не можуть захопити всю мою увагу: мене так переслідують спогади про останні кілька тижнів, що я не можу приділяти уваги книгам. З малюванням справа краща, бо я можу одночасно і малювати, й думати; і якщо мої витвори зараз не може бачити ніхто, крім мене самої, і тих, кому до них байдуже, то можливо, надалі все-таки будуть і шанувальники. Та є одне обличчя, котре я намагаюся написати фарбами або зобразити у вигляді ескізу, і завжди невдало; і це вражає мене. Власника цього обличчя я не можу викинути з пам’яті – та, правду кажучи, і не намагаюсь. Часто я питаю себе, чи думає він про мене й чи побачу я його ще раз. А за цим може йти слідом ціла низка інших цікавих для мене запитань, на які можуть дати відповідь лише час і доля – і останнє з них таке: якщо на попередні запитання буде ствердна відповідь, то чи каятимусь я коли-небудь у цьому?

Добре пам’ятаю нашу бесіду перед від’їздом до міста. Ми з тіткою сиділи разом біля коминка, а мій дядько вже уклався спати.

– Гелено, – помовчавши, спитала тітка, – ти хоч іноді думаєш про заміжжя?

– Так, тітко, часто думаю.

– А ти коли-небудь гадала, що це може статися до кінця сезону?

– Часом гадала; та мені здається, що я ніколи не зможу вийти заміж.

– Чому?

– Бо на світі дуже мало чоловіків, за яких я хотіла б вийти, і дуже мало шансів, що я коли-небудь зустріну такого чоловіка, а якщо й зустріну, то він може виявитись одруженим або ж я йому не сподобаюся.

– Це взагалі не аргумент. Це може бути щирою правдою – і я вірю, що це правда, що існує дуже небагато чоловіків, за яких ти хотіла б вийти. Ти мусиш чекати, поки тобі запропонують руку і серце. Та коли цитадель серця чесно тримають в облозі, то воно скоряється швидше, ніж того хотілося б, та ще й усупереч фантазіям про те, якою має бути людина, яку ти покохала б. Тож я хочу попередити тебе, Гелено, про ці речі і закликати тебе бути пильною і обережною від самого початку твого виходу в світ