Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте

– Та не буду бруднити я об нього руки! – сказав я матері. – Просто не хочу мати з ним ніяких справ.

І раптом пригадав, що у мене була справа до Роберта Вілсона з приводу придбання одного поля, що межувало з моєю фермою – справа, яку я відкладав з дня на день, бо мене цікавило інше, та ще й не хотів зустрічатися з Джейн Вілсон та її матір’ю, бо хоч зараз і вірив їхнім пліткам про місіс Грем, та любити їх від того не став; не хотілося мені бачити й Елізу Мілворд. Проте сьогодні я вирішив зайнятися своїм ділом. Хоча я й не знаходив у цьому ніякої втіхи, та все ж таки воно не таке нудне, як неробство, – принаймні більш прибуткове. Хоч життя не обіцяло ніякої втіхи у моєму ремеслі, та не було нічого привабливого і поза його межами, тож надалі я впряжусь і гаруватиму, мов коняка, – працюватиму принаймні, а не лежатиму, мов колода, нарікаючи на свою долю.

Прийнявши таке рішення, із якоюсь похмурою покорою, якщо можна вжити такий термін, я попрямував до ферми Райкот, майже не сподіваючись застати о цій порі її власника, та гадаючи, що дізнаюся, де його можна знайти.

Він таки був відсутній, але його чекали з хвилини на хвилину, тож мене запросили до вітальні. Пані Вілсон поралася на кухні, але у вітальні – я жахнувся, увійшовши туди, – сиділи міс Вілсон і Еліза Мілворд Я вирішив бути холодним і ввічливим. Еліза, здавалося, теж прийняла таке рішення. Одколи минула та вечірка, ми більше не бачилися, та на її обличчі не видно було урази на мене – вона була спокійна і чемна. В її вигляді та манерах була навіть легкість і бадьорість, але в очах читалася лють, яка свідчила, що мені немає прощення, бо хоч вона й не сподівалася завоювати мене, та страшенно ненавиділа свою суперницю. Міс Вілсон була дуже привітна і ввічлива, й хоча я сам не був охочий до балачок, ці дві панни торохтіли, мов сороки. Еліза скористалася першою ж зручною паузою, аби запитати, чи я, бува, не бачив останнім часом місіс Грем, – поспиталася вона мовби поміж іншим, та скоса зиркнула на мене при цьому, вдаючи, ніби пускає мені бісики, бо насправді той погляд аж кипів од люті.

– Останнім часом не бачив, – відповів я недбало і відчув, як зашарівся, хоч щомога намагався бути незворушним.

– Як, ви вже стомилися від неї? А я гадала, що таке шляхетне створіння здатне було прихилити вас до себе хоча б на один рік!

– Я волів би не говорити про неї.

– Ах! Тоді ви нарешті переконались у своїй помилці – ви зрештою виявили, що ваше божество не таке вже незаплямоване…

– Я не хочу, щоб ви про неї говорили, міс Елізо.

– О, прошу вибачення! Бачу, стріли Купідона були надто гострими для вас: рани ще не загоїлися і спливають кров’ю на саму тільки згадки про кохану.

– Напевне, – втрутилася міс Вілсон, – містер Маркгам відчуває, що те ім’я не гідне згадки в присутності порядних жінок. Мене дивує, Елізо, що тобі спало на думку завести бесіду про цю нещасну особу – ти мала б знати, що розмова про неї буде прикра для будь-кого з нас.

Хіба можна було таке терпіти? Я підвівся і хотів був надіти капелюха та й піти собі звідціля, але подумав – і вчасно, до речі, – що цей безглуздий вчинок лише дасть їм привід покепкувати з мене, а причиною буде та, яку я вже визнав негідною своєї любові, хоча кохання ще не погасло у моєму серці й я не міг чути, як її ім’я ганьблять ці панни, – тож я просто підійшов до вікна і, глянувши надвір, сказав міс Вілсон, що її брата не видно, а потім додав, що часу геть немає і, може, краще буде заглянути завтра.

– О ні, – сказала вона, – якщо ви почекаєте хвилину, він обов’язково прийде; бо у нього справа в Л. (це було наше місто-ярмарок), і йому треба буде трохи підобідати перед поїздкою.

Тож я лишився, і містер Вілсон незабаром прийшов. Хоч і мало турбувало мене те поле, та я змусив себе зосередитися на цій оборудці, й ми швидко уклали угоду. Потім він пішов підобідати, а я з полегшенням покинув той дім і подався наглядати за жнивами.

Перетнувши лан, де жали пшеницю, я піднявся на пагорб, де було ще одне поле, – мені хотілося глянути, чи достигло вже збіжжя. Проте туди я не дійшов, бо побачив, як з пагорба спускаються пані Грем та її син. Вони побачили мене, і Артур вже побіг назустріч, та я обернувся і рішуче попрямував геть, бо вирішив ніколи не зустрічатися з його матір’ю; Артур гукав: «Зачекайте хвильку», та я знай крокував собі й не оглядався, аж він замовк або ж його погукала пані Грем. Принаймні коли за п’ять хвилин я озирнувся, то їх обох і близько вже не було.

Цей випадок страшенно схвилював і занепокоїв мене – напевне, стріли Купідона виявилися не лише гострими для мене, а ще й визубленими, тож так застряли у серці, що я не міг їх вирвати. Хоч як там було, а того дня почувавсь я геть пригніченим.

Розділ XIV

Наступного ранку я пригадав, що теж маю справу в Л., тож осідлав коня і відразу після сніданку вирушив у дорогу. Днина була похмура, сіялася мряка, та це не мало значення: все воно відповідало моєму настрою. Їхати я мав самотою, бо того дня ярмарку не було, а людей на тім шляху завжди траплялося мало.

Та за якусь часину я почув позаду тупіт кінських копит. Я й не озирнувся, щоб глянути, хто це їде, й він наздогнав мене аж тоді, як мій кінь почав підійматися на гору і збавив ходу. Він звернувся до мене на ім’я, і я побачив, що це був містер Лоренс! Пальці мої щосили стиснули батіг, але я погамував цей порух і, кивнувши йому, почав поганяти коня; та він поїхав поруч зі мною і почав балакати про погоду і врожай. Я відбувався короткими репліками, а потім відстав. Він теж відстав і запитав, чи мій кінь, бува, не кульгає. Я люто зиркнув на нього, а він спокійно усміхнувся.

Я був здивований і обурений цією його винятковою непоступливістю і незворушною самовпевненістю. Я гадав, що обставини нашої останньої зустрічі