Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте
Але там був присутній один чоловік, який, здавалося, краще розумів мій настрій. Цей пан стояв поруч і якусь часину слухав наші балачки; його тішила непоступливість мого співрозмовника і моя роздратованість, подумки він сміявся з жорсткості та безкомпромісності моїх відповідей Згодом він підійшов до господині балу й, напевне, попросив представити його мені, бо незабаром вона відрекомендувала його як містера Гантингтона, сина покійного дядькового друга. Він запросив мене на танець. Я, звісно, радо погодилася, і після того він уже не покидав мене – втім, тривало це недовго, бо моя тітка, як завжди, наполягла на ранньому від’їзді.
Мені було шкода покидати бал, тому що я знаходила свого нового знайомого дуже дотепним і цікавим співрозмовником. Якась легкість і свобода була в усьому, що він говорив і робив, тож у спілкуванні з ним я відпочивала від обмеженості й формальності попередніх своїх знайомих. Щоправда, в поведінці його було забагато недбалої зухвалості, але я була у такому доброму гуморі і така вдячна за звільнення від пана Боргама, що це не викликало у мене ніякого гніву.
– Ну, Гелено, як тобі пан Боргам цього разу? – поцікавилась моя тітка, коли ми зайняли свої місця в екіпажі і поїхали.
– Гірше, ніж будь-коли, – відповіла я.
Було видно, що така відповідь не припала їй до вподоби, проте вона більше нічого не сказала на цю тему.
– Хто той джентльмен, із яким ти наостанок танцювала, – знову почала вона після паузи, – той, що так запопадливо допомагав тобі надіти шаль?
– Він і не думав допомагати мені, поки не побачив пана Боргама, який поспішав до мене, щоб це зробити; він зі сміхом виступив уперед і сказав: «Ходіть, я вбережу вас від цієї прикрості».
– Хто то був, я питаю? – сказала вона холодно й серйозно.
– Це був містер Гантингтон, син старого дядькового друга.
– Я чула, як твій дядько згадував про молодого містера Гантингтона. Я чула, що він сказав: «Він – прекрасний хлопець, цей молодий Гантингтон, але трохи несамовитий, я гадаю». Тож ти краще остерігайся.
– Що значить «трохи несамовитий»? – запитала я.
– Це означає позбавлений принципів і схильний до гріхів, що притаманні юнакам.
– Але я чула, як дядько казав, що замолоду й сам був страшенним гульвісою.
Вона суворо похитала головою.
– Гадаю, він тоді жартував, – сказала я, – і тут він теж казав навмання – принаймні я не вірю, що може бути якась шкода від тих сміхотливих блакитних очей.
– Неправильно міркуєш, Гелено! – зітхнувши, мовила тітка.
– Ох, тітко, таж ми маємо бути милосердними, ви ж знаєте, – крім того, я не думаю, що це неправильно: я – чудовий фізіономіст і завжди суджу про людські характери за їх зовнішнім виглядом – не за тим, гарні вони чи потворні, а за типом обличчя. Наприклад, ваше обличчя може розповісти, що ви сангвінічної вдачі; а з обличчя пана Вілмота я можу дізнатись, що це нічого не вартий старий негідник; а з обличчя пана Боргама, що він неприємний співрозмовник; а от обличчя містера Гантингтона свідчить, що він ні дурень, ні шахрай, хоч, може, не мудрець і не святий, – але це не має для мене ніякого значення, бо я навряд чи коли-небудь знову зустріну його, хіба що як партнера в танцювальній залі.
Проте все сталось не так, бо я зустріла його вже наступного ранку. Він прийшов з візитом до мого дядька, вибачаючись, що не зробив цього раніше, бо лише недавно повернувся з континенту і не знав, що дядько прибув до міста. Після цього я його часто зустрічала – часом на людях, часом у нашому домі, бо він частенько виявляв повагу своєму давньому другові, який, однак, гадав, що не заслуговує такої посиленої уваги.
– Цікаво, якого дідька хлопець приходить так часто, – питався він, – ти не знаєш, Гелено? Ні він не потребує моєї компанії, ні я його.
– Тоді так йому й скажи, – зауважила моя тітка.
– Навіщо б я це робив? Якщо я його не хочу бачити, то, може, хоче хтось інший! – дядько підморгнув мені. – Крім того, у нього чималенький маєток, Пеггі; ти ж знаєш, це не така здобич, як Вілмот, а з іншого боку, Гелена не хоче й чути про таку партію, бо ці старі парубки не дуже до вподоби дівчаткам, хоч мають і гроші, й досвід чималий. Б’юсь об заклад, що вона б радше воліла мати цього молодого хлопця без пенні за душею, ніж Вілмота із його будинком, повним золота. Хіба не так, Гелено?
– Так, дядьку; але тут справа не в містері Гантингтоні; бо я краще буду старою панною і жебрачкою, ніж місіс Вілмот.
– А як щодо місіс Гантингтон? Ким би ти воліла бути, як не місіс Гантингтон, га?
– Я скажу вам, коли все обміркую.
– А! то ти збираєшся міркувати? Але скажи, невже ти краще була б старою панною – я вже мовчу про жебрачку?
– Не можу сказати, поки пропозиції не зроблено.
І я пішла геть, аби уникнути подальшого допиту. А за п’ять хвилин побачила крізь вікно пана Боргама, який підходив до наших дверей. Майже півгодини я провела в незручному стані невизначеності, кожної хвилини чекаючи, що мене покличуть, і марно сподіваючись почути, як він іде геть. Потім на сходах почулись кроки, і до кімнати з урочистим виразом обличчя увійшла моя тітка.
– Прийшов пан Боргам, Гелено, – сказала вона. – Він хоче тебе побачити.
– Ох, тітко! Чи не могли б ви сказати йому, що в мене болить голова? Бо як я бачу його, то вона в мене справді починає боліти.
– Це не дрібниці, люба моя. Він прийшов з важливою справою – просити у нас твоєї руки.
– Сподіваюсь, ви з дядьком сказали йому, що не маєте права розпоряджатись моєю рукою. А як він насмілився просити про це не в мене, а у вас?
– Гелено!
– Що сказав дядько?
– Він сказав, що не втручатиметься у цю справу, якщо ти захочеш прийняти люб’язну пропозицію пана Боргама.
– Він сказав «люб’язну пропозицію»?
– Ні, він сказав, що не буде проти, якщо ти захочеш вийти за
