Японський коханець - Ісабель Альєнде
Мегумі довелося знову відкласти свою мрію про медичну освіту й про заміжжя, а тим часом переведений до Лос-Анджелеса Бойд Андерсон ні на мить її не забував. Закони, що забороняли шлюби та співжиття представників різних рас, скасували майже в усіх штатах, але й досі такий союз, як їхній, вважався скандальним; жоден не наважувався сказати батькам, що вони більше трьох років жили разом. Для Такао Фукуди це стало б катастрофою, він би ніколи не погодився на зв’язок дочки з білим, а тим паче охоронцем їхнього табору в Юті. Йому довелося б зректися дочки, а отже втратити її. Він уже втратив Чарльза на війні, а потім депортованого до Японії Джеймса, про якого не сподівався колись щось почути. Батьки Бойда Андерсона, шведські емігранти першого покоління, жили в Омасі[13] й заробляли на життя молочарством, однак у тридцяті роки розорилися, після чого знайшли роботу на цвинтарі. Це були добропорядні, побожні люди, не расисти, але син не міг заговорити з ними про Мегумі, перш ніж та прийме від нього обручку.
Щопонеділка Бойд розпочинав нового листа, до якого кожного дня додавав нові абзаци, почерпнуті з «Мистецтва писати любовні листи» — самовчителя, популярного серед солдатів, які, повернувшись з війни, залишили далеко своїх подружок, — а по п’ятницях відносив своє послання на пошту. Дві суботи на місяць методичний чоловік намагався додзвонитися до Мегумі по телефону, хоча йому це не завжди вдавалося, а по неділях робив ставки на іподромі. Бойдові бракувало азарту справжнього гравця, мінливості змагань змушували його нервувати й провокували виразку шлунку, але молодик випадково виявив, що йому щастить на перегонах, тож намагався скористатися з цього, щоб збільшити скромні статки. Вечорами він студіював механіку, наміряючись залишити військову службу й відкрити майстерню на Гаваях. Гадав, що це найкраще місце, де вони могли б оселитися, бо там була численна японська громада, яка уникнула ганебного переселення в табори, хоча саме там Японія здійснила напад. У листах Бойд старався переконати Мегумі в принадах Гаваїв, там вони б могли ростити дітей в атмосфері, де расова ненависть не зашкалювала, однак Мегумі не думала про дітей. Вона тривалий час листувалася з двома китайськими лікарями, наполегливо дошукуючись, яким чином могла б студіювати східну медицину, оскільки західна була їй недоступна. Невдовзі дізналася, що й тут на заваді стоять її стать та японське походження, як і попереджав її наставник Френк Делілло.
Ітімей у чотирнадцять років поступив до середньої школи. А що Такао поринув у меланхолію, а Хейдецо насилу могла скласти кілька англійських слів, клопотати про брата випало Мегумі. Коли прийшла записувати його до школи, подумала, що Ітімей почуватиметься тут, наче вдома, бо споруда виявилася непоказною, а територія непривітною, як у Топазі. Їх зустріла директорка закладу міс Броді, котра в роки війни наполегливо переконувала політиків і громадську думку, що діти з японських родин мають таке ж право на освіту, як усі американці. Вона зібрала тисячі книжок, які надсилала до концтаборів. Чимало з них Ітімей оправляв і знав напам’ять, бо на кожній міс Броді залишала свою позначку. Хлопчик уявляв цю благодійницю як добру фею з казки про Попелюшку, а побачив кремезну жінку з руками дроворуба та голосом вуличного крамаря.
— Мій брат відстає в навчанні. Йому погано даються читання та письмо, й арифметика теж, — ніяково мовила Мегумі.
— А до чого ти удатний, Ітімею? — міс Броді звернулася безпосередньо до нього.
— Я вмію малювати й вирощувати рослини, — ледь чутно прошепотів Ітімей, утупившись у носаки своїх черевиків.
— Чудово! Це саме те, чого нам тут бракує! — вигукнула міс Броді.
Перший тиждень інші діти дошкуляли Ітімею різними прізвиськами, спрямованими проти японців та поширеними під час війни, яких він ніколи не чув у Топазі. Не знав хлопчик і того, що японців ненавидять дужче, ніж німців, як і не бачив доти коміксів, у яких азіати поставали брутальними недоумками. Він залишався, як завжди, незворушним, коли з нього глузували, проте варто було якомусь здорованю його вдарити, як тієї ж миті нападник опинився в повітрі — це був той самий батьківський прийом дзюдо, що його Ітімей продемонстрував колись Натаніелю Беласко. Щоб покарати, новачка відвели до директорки. «Браво, Ітімею!» — от і все, що почув від неї хлопчик. Після того прийому на нього вже ніхто не нападав, і він спокійно провчився в школі чотири роки.
16 лютого 2005 року
Я їздив до Прескота, Аризона, провідати міс Броді. Їй виповнилося дев’яносто п’ять років, і чимало її колишніх учнів зібралися, щоб відзначити цю подію. Вона чудово тримається, як для свого віку, й одразу мене впізнала. Уявляєш?! Скільки дітей пройшло через її руки? Як вона може всіх пам’ятати? Вона пригадала, що я малював афіші для шкільних свят, а по неділях працював у її саду. Я погано вчився в середній школі, просто жахливо, але вона дарувала мені оцінки. Завдяки міс Броді я не зовсім неписьменний і можу писати тобі листи, моя подруго.
Цей тиждень, коли нам не вдалось зустрітися, був такий довгий. Дощі та холод зробили його особливо сумним. До того ж я не знайшов гарденій, щоб тобі надіслати, вибач. Зателефонуй, будь ласка.
Іті
Бостон
В перший рік розлуки з Ітімеєм Альма чекала від нього листів, але з часом звикла до мовчання друга, як звикла до
