Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Дубовиченка Дорош знайшов на вулиці в той самий час, коли той з товаришами грав у цурки. Хлопці вовтузилися зі своїми цур-ками на порошній дорозі. Вони, то націлюючись цуркою, кидали нею в палицю, що лежала впоперек ямки, то, ставлячи одним кінцем у ямку, вибивали її відтіля так, що вона крутилась у повітрі і як горобець летіла назустріч перехожим. Козаки мовчки ухилялися від неї і йшли далі, а баби лаяли хлопців і кляли цю небезпечну для очей гру. Коли ж хто з хлопців програвав, то возив на своїй спині переможця. Коли Дорош підійшов до хлопців, Дубовиченко сидів на спині у бідного Стріхи, підганяючи його п’ятами, а Стріха, спітнілий і зморений, висолопивши язика (бо він програв Дубови-ченкові вже п’яту гру), ніс його вздовж вулиці під загальний регіт хлопців. Дорош набрехав хлопцям, що він того не був у школі, бо батько посилав його за Лопань до тітки Хіврі, і, одвівши набік Ду-бовиченка, що зліз вже зі свого потомленого коня, розпитав його про міські новини.

Дубовиченко розповів Дорошеві перш за те, як палили відьму, але Дорош вже знав це і ледве не проговорився, що бачив кару з того берега річки, коли ловив рибу. Потім Дубовиченко розповів, що втікачів – козака та кацапа – ще не знайдено, а сьогодні вранці з города виїхала ватага москалів з Стрєшньовим та дячком Семеничем. А куди поїхали – невідомо. Він думає, що вони поїхали шукати втікачів. Дубовиченко довго сміявся, розповідаючи, як сидів на коні дячок; він навіть хотів показати Дорошеві, сівши на Стріху, як саме сидів верхи дячок, але Стріха ухилився від такої чести і сказав, що він уже своє одвозив, і сам добре може показати на спині у Дубови-ченка, як сидів на коні дячок.

Коли Дорош прийшов додому, мати довго цілувала й милувала хлопця, навіть плакала, чого ніяк не міг зрозуміти Дорош, а батько сидів на призьбі, пихкав люлькою й усміхався, але ніхто з них не спитав, де він був цілу добу.

Коли батько й мати пішли у хату, Галя підійшла до хлопця і спитала:

– Ти бачив його? Ти бачив Павла? Не кажи, де він, скажи тільки: усе гаразд!

На нього дивилися такі ясні й чисті очі сестри, що він не посмів збрехати і сказав:

– Усе гаразд!

– Правда?

– Далебі!

Галя засміялася і, заспівавши якусь пісню, пішла в хату.

Другого дня після школи хлопець довго вештався по городу, підслухуючи розмови козаків, особливо москалів, чи не чути чого про Стрєшньова й стрільців, що поїхали шукати втікачів; зазирнув навіть до дячкової хати і спитав у жінки Семенича, чи не повернувся її чоловік, але вона нацькувала на нього злющого пса, так що хлопець ледве уніс ноги з дячкового двору. Але, очевидячки, дячка ще не було, бо не було його і в Приказі, куди заглянув Дорош. До Микити у з’їжжу він боявся заходити: йому чомусь здавалося, що Микита здогадався, хто випустив в’язнів, хоч підстав для такої гадки не було ніяких. Хлопець не знав, що робити: чи повідомити Глека про Стрєшньова та стрільців, чи ні, бо він не знав, куди поїхали переслідники, а з другого боку – Глек і сам добре знав, що його шукатимуть. З того, що переслідники поїхали кіньми, а не човнами, можна було гадати, що вони не на певній дорозі. До того ж запорожців було не менш ніж стрільців, отже, Глекові боятися наче б то було нічого. Таким чином, Дорош того дня не поїхав до запорозького табору і не повідомив козака. Він заспокоївся і думав, що все буде гаразд.

Ввечері Дорош навідався до шинку. Він мав на думці послухати балачок козаків, що, йдучи на варту, іноді заходили до шинку промочити горлянку. Перше, що він побачив коло шинку, була постать старого Микити. Микита, який вже стояв коло тину, спершись на нього всім тілом і жестикулюючи руками, намагався вдержати рівновагу. Побачивши Дороша, ухопився лівою рукою за тин і сказав:

– А казак твой – тютю! Убьог… і холоп убьог… А мойо дєло што? Мойо дєло сіді і стєрєгі, а я нє повінний, потому, как сам подьячій ключі у мєня отобрал. А замок целий. А нєчістому что замок? Єго замком не удєржиш! А Стрєшньов говоріт: я єго розищу!.. Он на вінокурнє опять, алі в Артьомовкє у жонкі Сєркіной, потому, слиш, хвалілся… Да, іді – свіщі… В Артьомовкє… єго нєчістий давно на Сєчь уньос. Поймаєш, колі єму нєчістий помогаєт. А воєвода говоріт: ти випустіл казака! Хе, хе! Нікіта випустіл… Нікіта, брат, знаєш… Нікіта, брат, такой чєловєк…

Дорош не став слухати, який чоловік Микита, і пішої геть від шинку. Думка про те, що Стрєшньов шукатиме запорожця в Ар-темівці, дуже збентежила хлопця. Він навіть смикнув себе за чуба, так прикро було йому, що не здогадався, куди поїде Стрєшньов шукати запорожця, і що він прогаяв багато часу та не попередив Глека.

Коли сіло сонце, Дорош вибрався з города і поплив річкою до табору; але на цей раз він узяв не важкий батьків човен, а легку душогубку батькового компаньйона Череди. Він боявся, що поночі проїде повз те місце, де був табір, але, пригадавши, що там недалеко є боброва гребля, заспокоївся.

Моторошно було хлопцеві пливти темної ночі, бо ще ніколи сам не відпливав так далеко від дому. Він жалкував, що не сказав нічого Дубовиченкові, удвох було б веселіше плисти. Але, з другого боку, втручати в справу свого приятеля було небезпечно, бо Дубовиченко не вдержався б, похвастався перед товаришами, і про це дізнався б весь город.

Коли стало світати, хлопець спинився коло берега і почекав, поки не розвиднілося, щоб вартовий часом не підстрелив його, і, схиливши голову, непомітно заснув. Коли він прокинувся, сонце стояло високо над річкою. Хлопець спочатку не зрозумів, що з ним, де він, але згодом схаменувся й поплив далі. За чверть години побачив боброву греблю. Бобри плюснули у воду, побачивши хлопця.

Дорош потихеньку підплив до того місця, де вони виходили першого разу, і крикнув: «пугу! пугу!» Ніхто не відповів йому. Хлопець ще трохи почекав, чи не почує відповіді вартового, але все мовчало круг його. Дорош виліз на берег, знайшов стежку й побіг до табору, дивуючи з того, що на березі не було вартового.