Ґолем - Густав Майрінк

— Але ж тут нікого немає! — голосно мовив я, сердитий сам на себе. — Чи ти був коли в житті боягузом?!

Та це не допомогло. Повітря, яке я вдихав, стало розрідженим і гострим, мов ефір.

Якби ж то я щось міг побачити насправді — хай навіть найжахливіше, — страх миттю б пропав.

Але нічого не було.

Я вдивлявся в усі кутки.

Нічого.

Навколо самі лише знайомі речі: меблі, скриня, лампа, картина, настінний годинник — безживні, старі, вірні друзі.

Я сподівався, що вони переміняться під моїм поглядом, і я зможу пояснити свій давкий страх оманою зору.

Даремно… Речі незрушно зберігали свою форму. Надто незрушно, неприродно незрушно, як на присмерк, що панував у кімнаті.

Їх гнітить те, що й мене, вони не відважуються навіть на щонайменший рух, подумав я.

Чому не цокає годинник?

Навколишня сторожка тиша спивала будь-який звук.

Я поторгав столом і здивувався, що чую скрип.

Хоч би вітер завив надворі! Навіть цього немає! Чи дрова у грубці потріскували б… Але вогонь давно погас.

І нестерпна, моторошна напруженість у повітрі — безупинна, безпросвітна, як струменіння води.

Оця намарна готовність до стрибка всіх моїх чуттів! Я боявся, що мені забракне сил це стерпіти. У кімнаті повно очей, яких я не бачу, по кімнаті блукають руки, яких я не годен схопити.

«Це жах, породжений самим собою, це задушливий страх перед Ніщо, перед тим нез’ясовним, що не має форми й виривається поза межі нашої думки», притупленою свідомістю розумів я.

Заклякнувши, я чекав.

Чекав, мабуть, з чверть години: може одурити «це», дозволити йому підкрастися ззаду, а тоді — схопити!

Я рвучко обернувся: знову пустка.

Те саме виснажливе Ніщо, якого нема і водночас уся кімната заповнена його моторошною присутністю.

Якщо я втікатиму? Що стане мені на заваді?

«Воно» піде вслід за мною, якось відразу збагнув я без тіні сумніву. І світло мені не допоможе, та все ж я ще довго шукав сірників, аж поки знайшов.

Ґніт свічки довго тлів, не хотів розгорятися; язичок полум’я вагався, спалахнути йому чи згаснути, а коли нарешті виборов таке-сяке сухотне існування, засвітився каламутно, як жовта, брудна бляха. Хай би вже ліпше було темно…

Я задмухнув свічку й упав, як був, одягнений, на ліжко. Лічив удари свого серця: один, два, три, чотири… до тисячі, а тоді знову від початку. Я лічив — здавалось мені — години, дні, тижні… Аж доки пересохли уста й волосся стало дибки: жодної секунди полегші.

Жодної.

Я почав промовляти вголос слова, що спливали мені на язик: принц, дерево, дитина, книжка; судорожно повторював їх, доки раптом вони постали переді мною оголеними, безсенсовними, страхітливими звуками з доісторичних варварських часів. Мені доводилося напружувати усі свої сили, щоб знову віднайти в них сенс: п-р-и-н-ц, к-н-и-ж-к-а…

Я вже збожеволів? Чи вмер? Я обмацав усе навколо себе.

Устати!

Сісти в фотель!

Я важко впав у крісло.

Коли ж нарешті прийде смерть!

Лиш би не відчувати цю безкровну, моторошну напругу! «Не хочу, не хочу! — кричав я. — Чи ви не чуєте?!»

Безсило я відкинувся на спинку фотеля.

Не міг збагнути, чи ще живу.

Не здатний ні думати, ані діяти, я безтямно дивився поперед себе.

«Чому він так наполегливо пропонує мені зерна?» — зринула в мені думка й схлинула, знову повернулася. Зникла. З’явилася.

Насилу до мене дійшло, що переді мною стоїть якась дивна істота, мабуть, давно стоїть — відколи я сиджу в фотелі — і простягає мені руку.

Сіре, кремезне в плечах створіння, зростом, як не надто високий, присадкуватий чоловік, опиралося на різьблений спіральною смужкою ціпок з білого дерева.

Там, де мала б бути голова, я міг розрізнити лише якусь імлисту кулю.

Важким духом сандалового дерева й мокрої глини віяло від тієї з’яви.

Відчуття повної безоборонності ледь не позбавило мене решти притомності. Нещадна мука, що віддавна точила мене, стиснулася у клубок страху й прибрала форму тієї істоти.

Мій інстинкт самозбереження підказував мені, що я збожеволію від жаху, якщо побачу обличчя примари — застерігав мене, волав мені в вухо! Та все ж фантом притягував мене, наче магніт; я не міг відвести погляду від імлистої кулі, дошукуючись у ній очей, носа й рота.

Що вже я пнувся з усіх сил, імла зоставалася незворушною. Щоправда, мені вдавалося подумки прилаштувати до тіла розмаїті голови, однак щоразу я розумів, це лиш витвір моєї уяви. Голови розпливалися у повітрі тієї ж секунди, як я їх вифантазовував.

Лише голова єгипетського ібіса протрималася найдовше.

Обриси примари у пітьмі не трималися купи, то ледь помітно стискалися, то знову розтягувалися, ніби протяжні подихи, — то був єдиний помітний рух. Замість стіп торкалися підлоги обрубки кісток, а м’ясо, сіре й безкровне, було закочене набряклим манжетом догори.

Непорушна істота простягала до мене руку.

У долоні лежали дрібні, завбільшки з квасолю зерна, червоні з чорними цятками на краях.

Що я мав з ними робити?

Підсвідомо я відчував: на мене покладена велетенська відповідальність — відповідальність, яка сягає поза межі земного, — якщо зараз я не зроблю правильного кроку.

Дві шальки терезів — на кожній по половині всесвіту — гойдаються десь у царстві першопричинності, здогадувався я: на яку здмухну пилинку, та й опуститься.

То ось вона, страхітлива напруга довкруж мене! — збагнув я. «Не воруши й пальцем! — радив мій розум. — Навіть якщо смерть довіку не прийде й не звільнить тебе від цієї муки!»

Але й тоді б ти зміг зробити свій вибір: міг би відмовитися від зерен, шепотіло щось у мені. Тепер немає вже вороття!

Я безпорадно роззирнувся довкола — може, з’явиться якийсь знак, підкаже, як чинити далі.

Нічого.

І в мені самому нічого, жодної думки, жодної поради — усе мертве, вимерло…

Життя міріад людей цієї миті легше за пір’їнку…

Напевно, запала глибока ніч, бо вже навіть стін своєї кімнати я не міг вирізнити в темряві.

За стіною, в ательє, чулися важкі кроки: хтось пересував шафу, видирав шухляди й з грюкотом кидав додолу; я ніби упізнав голос Вассертрума, його хрипкий бас, яким він вивергав дикі прокльони. Я не прислухався. Мені було до нього байдуже, як до мишачого шарудіння.

Я заплющив очі:

Людські обличчя довгою вервечкою проходили повз мене. Міцно стулені повіки — застиглі мертві маски: мій рід, мої пращури…

Та сама будова черепа, хоча тип таки мінявся. Предки