Ґолем - Густав Майрінк
Ніби є щось прекрасніше, ніж втратити землю під ногами!
«На те існує світ, щоб думати про його конечність. Щойно тоді починається життя…» — якось сказав мій батько. — Не знаю, що він мав на увазі під «життям», але іноді я відчуваю: настане день, коли я ніби «прокинусь», хоча й не можу до пуття уявити, у якій іпостасі. І цьому пробудженню, гадаю, передуватимуть дива…
— Ти вже зазнала колись дива, що так його сподіваєшся? — часто запитували мене мої подруги, а коли я відповідала заперечно, умить раділи, навіть зловтішалися. Ось скажіть, пане Пернат, Ви б зрозуміли таких? А про те, що іноді я таки зазнавала дива… малесенького… крихітного, — очі Міріам заблищали, — я ніколи їм не признавалася…
Її голос ледь не похлинувся сльозами радості.
— …але Ви мене зрозумієте: часто, тижнями, а то й місяцями, — Міріам зовсім стишила голос, — ми тільки дивом і жили. Коли вдома не було ні крихти хліба, ані рісочки, я знала: час настав! Тоді я сідала ось тут і чекала, чекала… аж серце заходилося, що я й дихати не могла. А потім — мене ніби хтось тягнув — я збігала униз, металася вулицями, квапилася несамовито, щоб устигнути додому до повернення батька. І… і всякчас знаходила гроші, бувало більше, бувало менше, але завжди їх ставало, аби купити найнеобхідніше. Часто натикалася на цілий гульден посеред вулиці, здалеку бачила його поблискування. Люди наступали на нього, ковзалися, але не помічали. Іноді мене проймала така самовпевненість, що я не відразу виходила з дому, спершу ретельно обдивлялася підлогу в кухні, чи не спали нам з неба гроші або хліб…
Мені майнула в голові думка, від якої я мимоволі усміхнувся.
Міріам помітила це.
— Не смійтеся, пане Пернат, — благально мовила вона. — Повірте, з часом ці дива ставатимуть лише більшими, і одного разу…
— Я не сміюся з Вас, Міріам! — заспокоїв я дівчину. — Як Ви могли таке подумати! Я неймовірно щасливий, що Ви не така, як інші, не схожа на тих, хто кожній події шукає звичного пояснення і комизиться («Слава Богу!», зазвичай вигукуємо ми в таких випадках), якщо трапляється щось виняткове…
Міріам простягнула мені руку.
— Правда ж, пане Пернат, Ви більше ніколи не пропонуватимете мені… нам… допомогу? Тепер, коли знаєте, що таким вчинком могли б позбавити мене можливості зазнати дива…
Я пообіцяв їй. Однак з застереженням.
Тієї миті відчинилися двері, до помешкання увійшов Гіллель.
Міріам обняла його. Гіллель привітався зі мною, щиро й приязно, однак знову з холодним «Ви» у звертанні.
Його начеб гнітила легка втома або ж тривога. Чи може, я помилявся?
Можливо, мені так лише здалося через присмерк у кімнаті.
— Ви, мабуть, прийшли за порадою стосовно тієї незнайомої пані? — озвався він, коли Міріам залишила нас наодинці.
Збентежений, я вже хотів було його урвати, але Гіллель не дав мені прийти до слова.
— Я знаю від студента Харусека. Заговорив з ним на вулиці, бо він видався мені трохи чудним. Емоції просто переповнювали його. Харусек усе мені розповів, навіть про те, що Ви дали йому грошей, — Гіллель пронизував мене поглядом, дивно наголошуючи на кожному слові, але я не розумів, що саме він хотів тим сказати. — Звісно, це проллє кілька крапель щастя з неба і… і… гроші тут не зашкодять, але, — він на мить замислився. — Але іноді таке співчуття може завдати страждань… Допомагати — то зовсім не така проста справа, як Ви собі гадаєте, любий друже! Інакше було б дуже легко врятувати світ. Чи Ви мені, може, не вірите?
— Але ж Ви й самі подаєте бідним, Гіллелю? Часто останнє, що маєте, хіба ні? — запитав я.
Він похитав, усміхаючись, головою.
— Ви за ніч, видно, талмудистом стали, якщо відповідаєте запитанням на запитання. Важко сперечатися…
Гіллель замовк, ніби сподівався моєї відповіді, але я знову не зрозумів, чого він чекає.
— До речі, повертаючись до теми, — повів він далі вже іншим тоном, — не думаю, що Вашій протеже, маю на увазі ту пані, щось на цю мить загрожує. Хай усе йде собі, як іде… Бо ж кажуть, «не квапся поперед батька в пекло». Розумний чоловік, як на мене, зачекає і все добре зважить. Можливо, так складеться, що Аарон Вассертрум стрінеться зі мною, але він сам повинен цього захотіти — я не робитиму першого кроку. Він мусить прийти сюди, байдуже, до мене чи до Вас, і тоді я з ним побалакаю. А вже від нього залежатимете, послухає він моєї поради чи ні…
Я полохливо намагався хоч щось відчитати з обличчя Гіллеля. Так холодно й дещо грізно він ще зі мною не розмовляв. За цими чорними, глибоко посадженими очима таїлася прірва.
«Між нами ніби скляна стіна», — згадалися мені слова Міріам.
Я спромігся лише мовчки потиснути йому руку й піти геть.
Гіллель провів мене до дверей. Піднімаючись сходами, я озирнувся: Гіллель стояв біля свого помешкання, приязно махаючи мені вслід, як людина, яка ще хотіла б щось сказати, але не може…
Страх
Я мав намір взяти пальто й ціпок та піти попоїсти до маленького шинку Старий заїзд, де щовечора до пізньої ночі просиджували Цвак, Фрізландер і Прокоп, розповідаючи один одному усілякі неймовірні історії. Та щойно я переступив поріг своєї комірчини, куди й подівся той намір, наче відпав, ніби чиясь рука зірвала з мене хламиду, у яку я горнувся.
У повітрі вчувалася напруга, я не міг її собі пояснити, та була вона цілком намацальною і вже за кілька секунд перенеслася на мене; від внутрішньої тривоги я не знав за що перше хапатися: запалити світло, замкнути за собою двері, сісти чи, навпаки, ходити кімнатою.
Чи не прокрався хтось сюди за час моєї відсутності й десь заховався? Може, це мені передався страх викриття тієї людини? Може, Вассертрум побував тут?
Я рвучко відслонив ґардини, відчинив шафу, зазирнув до сусіднього покоїку — нікого.
Касетка теж стояла на своєму місці.
Якщо нема іншої ради, то, може, ліпше спалити ті листи й раз на завжди позбутися тривоги?
Я заходився нишпорити в кишені камізельки в пошуках ключа, але схаменувся. Чи то горить? Маю достатньо часу аж до ранку…
Спершу запалити світло!
Не міг знайти сірників.
Чи двері замкнені? Я ступив кілька кроків назад. Знову зупинився.
Звідки цей несподіваний страх?
Я хотів собі дорікнути за боягузтво, але думки зав’язли… посеред фрази.
Божевільна думка блиснула мені раптом: хутко, мерщій видертися
