Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська
На щастя, його тоді не затовкли, коли він, з усіх боків затиснений і закаляний кривавим соком з трофейних ребер і хребтовин, які всі хапалися якнайхутчіше й якнайбільше винести, спинився, вражений думкою (йому тоді справді на мить ніби інший мозок вклали), — невже це справді кінець світу, бож інакше хіба з'явився б чоловік зважувати добрі й лихі серця? — невже це остання мить, а він ще зовсім не підготований!
«Боже, почекай!» — пронеслося в його голові, і він побачив, як шматки м'яса навколо, що затисли його, розчахнулися, аби він пересвідчився, що це не м'ясо, а домовини, і звідти, замість людей, посипалися різнокольорові миляні бульбашки, зростаючи й видовжуючися, однак по дорозі вони одна за одною, — деяка вище, а деяка нижче, — лускалися, так і не долетівши до янгола з опаскою «Ост» на рукаві, що, розгорнувши в повітрі книгу (а вона розширювалася на все небо й звужувалася — зовсім як живий коров'ячий шлунок!), відмічав прізвища.
«Кіндратку-Голубе!» — самим поворотом голови покликав янгол, і Кіндратко-Голуб із жахом зауважив: він теж бульбашка і так само, як інші, летить чи радше його потоком несе до янгола, де він зараз лусне.
«Боже, наповни мене собою, не дай мені нікчемно без сліду загинути, бож я нічого доброго не залишив на цьому світі. Я не чинив зла, проте це не заслуга, це надто мало. Людина покликана усім єством скрізь і завжди ширити добро, але я збагнув це лише тепер, коли Ти показав мені мене самого, порожню миляну бульбашку, без змісту й призначення. Боже, відміряй мені часу бодай на один добрий вчинок! Дозволь ще раз почати життя заради добра, якого я нікому не встиг зробити, коли вже Тобі забаглося відхилити запону з його суті!»
І тоді вперше за все своє існування Кіндратко-Голуб не відчитав з уст, а почув голос, який блискавкою вдарив в усі клітини: «Ну, то як, відкладемо заради Кіндратка-Голуба весь Страшний Суд?» — і знову намацав під ногами землю, почавши трохи розпізнавати й людей, проте вже не в м'ясарні, а десь на вулиці, куди його вперше завело; там хапали перехожих і кидали до авт, а він, своєчасно це помітивши, шмигонув у ворітницю найближчого напівзруйнованого будинку, аби перечекати, заки представники нової влади зникнуть разом з своїми жертвами, і там він здибав Нестора Литвиненка, який теж заховався й принишк разом з ним, а тоді запропонував удвох мандрувати до іншого міста в іншій зоні, і вони спільно добилися аж до табору.
І тепер, коли Кіндратко-Голуб дивився на Дмитрика, який виголошував свої свідчення, наче казав надхненну проповідь, щось невловне в його рухах, виразі обличчя, особливо ж — уст і очей, нагадало Кіндраткові-Голубові і чоловіка, що важив добрі й лихі серця, і янгола на Страшному Суді, і те, що його самого, Кіндратка Голуба, відпущено тоді виключно, аби він ширив добро на світі, — подробиця, що її він (як воно часто стається в житті), ледве минула небезпека, призабув, мовляв, на те ще прийде час, не подумавши, що тоді може виявитися й запізно, аж поки несподівана пригадка, яка нібито його зовсім і не торкалася, з перших же слів Дмитрика, а потім, коли він передруковував ті свідчення, і поготів, до дна розчахнула йому серце, і він ще довго не міг заспокоїтися, чуючи, як його дедалі сильніше лихоманить, хоч Дмитрик із Терещенком уже давно вийшли, і Терещенко за кілька кроків від поліційного барака, трохи захриплим голосом від хвилювання й вдячности, звернувся до Дмитрика з промовою, яка здивувала Дмитрика більше, ніж перед тим саме прохання Терещенка — посвідчити за нього на поліції.
— Вельмишановний пане Дмитрику, — прочистивши горлянку, мовив Терещенко, — я надто вражений і зворушений вашою добротою й шляхетністю, аби висловити це в належний спосіб. Ви врятували мені життя, а я не маю жодних матеріяльних благ, аби вам чимось віддячити за таке щире й спонтанне добродійство. Моє вчителювання в таборовій школі — безплатне, та й як брати щось, нехай і небагато, від людей, які самі нічого не посідають? — а чимось іншим я не вмію заробляти.
— Алеж я не потребую жодної вдячности! То все не варте й згадки! Може, то я зробив для себе, а не для вас?
— Ви не потребуєте, однак я потребую, і тому не гнівайтеся й спробуйте зрозуміти мене правильно: вдячність — природна реакція, не висловивши її, людина хиріє й нікчемніє. Тому якби ви погодилися, щоб я у формі лекцій висловив вам подяку, ви невимовно порадували б моє серце!
— Чого б же ви мене навчили? — спантеличений такою пропозицією, спитав Дмитрик.
— Усього, чого побажаєте: історії, математики, географії, фізики, латини, греки…
— Ні! — жахнувся Дмитрик. — У мене розум не подуманий на вчення, я більше по лінії ґешефтярства.
Однак йому одразу стало шкода Терещенка, і він похапцем додав:
— Якщо вам справді дуже на тому залежить, я через своїх хлопців переказуватиму коли вам найкраще приходити до мене й учити. Тільки по змозі, аби не щось надто складне!
З того часу для Дмитрика почалися виклади, які найбільше дивували його самого, бо він не тільки не знав, а й напевно посварився б із кожним, хто спробував би твердити, що він надто м'який; оскільки ж це твердження висновував його власний мозок, який при тому ще й так гарно унаочнював: ось, мовляв, дивись, і то дивись уважно, не вивертаючись, ось твої наміри, а ось вчинки! — це Дмитрика дедалі частіше штовхало на підозру, чи не оселилася випадково йому в душі корова, що вперше спитала, чи він добрий — обставина, в яку Дмитрик волів би не заглиблюватися, бо хіба людині не вистачає інших клопотів?
І так воно й тривало. Терещенко навідувався до нього, говорив інколи зовсім незрозуміле, хоч Дмитрик, аби зробити бодай невеличку приємність гімназійному вчителеві, намагався почуте на свій лад
