Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська

— Якщо ви згодні, не гаймо часу, бо це вкорочує віку. Ходімо одразу ж на поліцію, де ви посвідчите про ті кілька фактів з мого, клянуся вам, чесного життя, які я вам по дорозі розповім, їх не багато. Ви мені довіряєте?

— На поліцію?

— Ви боїтеся!

— Що ж такій чесній людині, як я, боятися? — зареготався Дмитрик з власного дотепу, дивлячись на завжди мовчазного, однак чимось симпатичного (чи від того, що він так кумедно метеляв руками, чи від того, що, говорячи, він якось незвично морщив ніс), а тепер вкритого червоними від хвилювання плямами і незвично рухливого Терещенка, якому Дмитрик просто не годен був відмовити, навіть якби на поліції й вирішили раптом прискринити його за чийсь призабутий огріх супроти законности, керуючись засадою (зрештою, Дмитрик не тільки сам притримувався цієї істини, а й хлопців своїх привчив), що коли людина зайвий раз муляє очі представникам справедливости й порядку, цим вона сама напрошується, аби нею докладніше поцікавилися, що аж ніяк не входило в його пляни, бож хіба таємниця: чим менше кимось цікавляться, тим врівноваженіше на душі?

Тільки одна річ — пляни, і друга — коли людина дійсно потребувала допомоги.

— Кажіть швидше, що я маю запам'ятати, — споважнів Дмитрик, — лише, по змозі, не густо з числами, а решта — дрібниці.

— Справді? — аж за серце вхопився Василь Терещенко, і його обличчя набрало виразу, який не сходив з нього ні коли він розказував Дмитрикові, звідки той його і що саме про нього знає, ні коли згодом все це поліцаї сумлінно записували з уст Дмитрика і Дмитрик, ні на мить не завагавшися (його постать випромінювала таку певність, що ніхто й не догадався б, як Дмитрик про всяк випадок прикидає запобіжні дії, якби усе це раптом луснуло і його впакували за ґрати), поставив свій підпис під довжелезні й докладні свідчення, ніби він від колиски стежив за Терещенковим життям і визнавався на ньому ліпше, ніж на власному.

Правда, якимось кутиком свідомости слухаючи себе (від звички завжди триматися напоготові, воно якось само западало всередину), Дмитрик не виходив із дива, звідки в нього стільки переконливости й надхнення (наче він здійснював найвдаліший ґешефтярський задум), яке відчутно впливає і на поліцаїв, бож ніхто з них не перепитував його вдруге і не збив на манівці (а це ж не становило жодних труднощів!) імовірно лише тому, що, говорячи брехню (адже до табору Дмитрик і не здогадувався про існування Терещенка), він одночасно виголошував найщирішу правду, ладну зрушити гори, і цю правду, що в ній з несподіваною силою втілилася Дмитрикова готовість рятувати Терещенка, відчували всі, включно з глухонімим Івасем Кіндратком-Голубом (на посаду друкарки його спочатку й прийняли за цю ваду, бо другий начальник таборової поліції, — перший, сміливець Олександер Гурійович Верета, з душею навстіж, що так розумів людські слабості і, де вдавалося, допомагав таборянам, загинув, не проурядувавши й місяця: викурив американську цигарку — хтось із друзів почастував, зрештою його не раз анонімно попереджали, аби він не надто цікавився діяннями певних осіб, — від якої його вхопили корчі, і, заки до нього підскочили, хоч то відбувалося в усіх на очах, помер, звільнивши місце для другого начальника — Євгена Матина, що згодом, як пізно було зарадити, оскільки мертвих не воскресити, виявився підісланим енкаведешником, за допомогою якого чимало людей з табору викрали й віддали радянщикам, а кількох, що, зорієнтувавшися, до чиїх рук вони потрапили, спробували тікати, замордували й спалили в таборовій печі, — все це вийшло на поверхню лише коли одного дня Євген Матий зник, а тоді, обвішаний орденами виринув у Москві, — вважав за доцільне задля спокою взяти до праці в поліції глухонімого секретаря, переочивши, що Кіндратко-Голуб змалечку вмів відчитувати з губ: ще коли його батьки після розкуркулення опинилися в Сибіру, ним заопікувалася заслана туди за буржуазні ухили в граматиці української мови хвора на сухоти вчителька Тетяна Миколаївна Саєнко, яка не тільки навчила його відчитувати з уст українську, російську і досить порядно німецьку мови, а й прищепила невигойний потяг до справедливости й добра, що впало на плодючий ґрунт в Кіндраткові-Голубові), який опісля передруковував на машинці з розхитаними літерами, як у хворого на цингу зубами, складену в присутності поліцаїв і оздоблену Дмитриковим підписом Терещенкову спростувальну заяву, бо він довго ще, навіть коли Дмитрик скінчив говорити, дивився йому на вуста, ніби звідти й далі струмували видива, що видовжували поліційне приміщення барака у вокзал, завалений клунками, втікачами й вояками, які зривали з себе військові мундири й прилюдно переодягалися в цивільне, а з передвокзальної вулиці кулеметні черги нової влади зсікали цегляні карнизи, що шматками потрощених мушель і масок летіли додолу, забарвлюючи повітря пилом кольору моркви, і тоді на вокзал, повз офіцера, який перед солдатами (вони ж не звертали на нього жодної уваги) вимахував револьвером, роздираючи щелепи криком, щоб вони боронили вокзал, бо це їхній обов'язок перед батьківщиною, просто в його вимахування увійшла коняка з розпоротим черевом і, затуливши і ніби стерши офіцера з поверхні, прошкутильгала аж до багажного сховища (хоч її по дорозі кожний намагався відігнати, аби не бачити розпанаханих тельбухів), де вона звалилася біля купи валіз, кошиків, скринь і клунків, на якій стояв літній чоловік у приношеному одязі з іржавими терезами в правиці й зосереджено серед навколишньої метушні важив пухнаті пшеничні булочки й купки попелу.

Дещо пізніше Кіндратко-Голуб переконався, що то не купки попелу й не булочки, а людські серця виважує чоловік. Але коли він усвідомив свій здогад, саме ту частину вокзалу рознесло вибухом, вигнуло пожмакане залізне склепіння лійкою спочатку вгору, а тоді донизу, а його, приплющеного повітряною хвилею до землі й обсипаного тиньком, незнайомі люди підвели, трохи поштуркали й потягнули за собою в подібну на бомбосховище довжелезну поруч із метро м'ясарню з уже повибиваними вікнами й повириваними дверима, де ошалілі мешканці хапали в обійми волові туші, свинячі стегна й голови, ковбаси, сувої лою, які разом з двома телячими головами котилися по цементній підлозі (здобич падала, за нею нахилялися і знову губили, і знову повзали, боляче б'ючи один одного сухими ковбасами по пальцях), повз тонкого землистого пана в крислатому капелюсі, що, тримаючи обома руками вийнятий