Метелик над річкою - Шайна Даймонд

Я проігнорувала сніданок перед собою і її слова про каву, тремтячим голосом вкотре попросивши: 

– Поверни йому обручку. Будь ласка… 

Вона прибрала біляве блискуче пасмо за вухо і тріпнула густими нафарбованими віями, опустила сріблясті від тіней повіки, прикривши на мить очі, після чого по щоці її збігла сльоза, розмивши пудру. Сестра з болем у голосі сказала: 

– У мене ніколи не було того, чим би я не змогла з тобою поділитися чи чого не змогла б віддати тобі назавжди – і ти це знаєш, серденько. Будь це лялька, якою ми обидві гралися в дитинстві чи ж «Impala» кольору сталі, яку я збиралася купити на гонорар від першого великого концерту і в модель якої ти закохалася з першого погляду… Єдине, на жаль, чого я не зможу тобі віддати – це чоловік, якого кохаю. 

– Я і досі у неї закохана, в «Impalu»… – тихо відказала я, встаючи з-за столу. 

– І досі на ній їздиш, тому я не шкодую, що тоді купила її для тебе, сестричко. 

Вона підійшла до дзеркальної шафки біля холодильника і ледь розтуливши пухкі пурпурові вуста – обережно провела подушечками пальців по кутиках очей, намагаючись підправити зіпсований сльозами макіяж. 

Я стала у неї за спиною і сама ледве чуючи власний здавлений голос, сказала: 

– Благаю, поверни йому обручку. Адже я перша його зустріла і лише завдяки мені ви познайомилися… Прошу! Я не можу без нього, ти ж сама це бачиш. Хіба я винна у тому, що один-єдиний раз в житті дозволила собі закохатися?! 

– Не муч мене, бо я теж нічого не можу вдіяти. Я вже казала, що після весілля ми поїдемо з країни на певний час і не повернемося доти, доки ти… Доки не заспокоїшся і не навчишся з цим жити. 

– Навчуся жити? Я втрачу і тебе й чоловіка, якого так щиро покохала… Мабуть, сестричко, у мене більше не лишилося жодної причини, щоб жити! 

Сестра різко повернулася до мене обличчям і сльози знову рясно потекли з її виразних зелених очей, коли вона зі злістю крикнула: 

– Через твою поведінку й мені скоро захочеться померти! Я не можу тобі поступитися, як ти не розумієш? Кохання – не річ, яку можна подарувати чи позичити. 

– Я розумію. 

Вона підійшла і звичним лагідним рухом взяла моє обличчя в долоні і всміхнулася крізь сльози: 

– Тому, серденько, вияви ще трошки більше розуміння і хоча б спробуй все це пережити. Ми поїдемо і тобі справді буде легше. Клянуся, я весь час буду на зв’язку і раптом що – прилечу першим рейсом незалежно від причини. Просто… 

– Я люблю тебе! 

– О, серденько, я теж тебе дуже… 

Вона не змогла договорити, бо мої пальці вже опинилися на її горлі».