На краю ненависті - Уляна Пас
Усе це схоже на якусь ідіотську кінокомедію. Ваня, злий як сам чорт, намагається вирвати мене з рук Яна, а той чомусь не поспішає передати йому свою ношу. Тим часом зі свого автомобіля виходить Альбіна, і ніяково стає уже мені. Все ж таки зараз я на руках у її хлопця...
- Відпусти її! Негайно! - Ваня мало не закипає, стоячи поряд з нами.
- А то що? - а Яна уся ця ситуація, схоже, лише веселила.
- Що тут відбувається? - до нас наблизилася Альбіна й миттєво нахмурилася, оцінивши обстановку. - Аміно, чому ти…
На щастя, а може і ні, усе це божевілля зупинив мій батько, котрий саме повертався додому з роботи. Він нетерпляче покинув свій автомобіль і кинувся до нас.
- Що з тобою? - хмуро глянув на мою кінцівку і, схоже, без слів усе зрозумів. - Яне, можеш занести Аміну в дім?
- Я і сама... Можу... - буркнула, тому що слухати мене, схоже, не збиралися.
Золотов продовжував впевнено нести мене на своїх руках, а я постійно поглядала йому за спину, де йшли моя сестра, Ваня і навіть Марк.
Оце я процесію зібрала, нічого не скажеш.
- О, Боже! Що сталося?! - з кухні до нас ще й мама приєдналася. От вона реально злякалася за моє здоров’я і миттєво показала Яну напрямок, куди треба мене нести.
- Можеш відпускати, далі я сама, - шепнула на вухо Золотову. Не хотілося, щоб він ще й до самої кімнати мене транспортував. Все-таки це мій особистий простір! І йому туди зась!!!
- І не подумаю! - заявив цей безсмертний і доволі вправно піднявся зі мною на другий поверх. - Де твоя кімната?
На щастя, за нами ніхто не пішов, і хоча б це тішило. Схоже, мама вирішила розважити гостей, котрих у її домі було занадто багато.
- Постав мене, Золотов! - шикнула на нього й спробувала вирватися самостійно. Тільки от зробила собі тільки гірше, адже Ян лише зміцнив хватку і поглянув таким поглядом, що я миттєво притихла. Довелося змиритися, адже я вірила, що він нарешті зникне, коли покладе мене на ліжко.
Двері в кімнату відчинила сама, а поріг ми переступили, як справжні молодята. Від подібних думок я лише хмикнула, а Ян тим часом доволі обережно посадив мене на ліжко.
- Спасибі! Ти можеш… - хотілося якнайшвидше випровадити його звідси, але сам Золотов, схоже, нікуди не поспішав.
- Мило тут у тебе, - чоловік зацікавлено оглядав фотокартки з різних куточків світу, якими були обклеєні усі стіни та меблі.
- Яне, спасибі за допомогу, але я думаю, що тобі краще піти. Внизу чекає Альбіна, і я не хочу, щоб вона подумала щось не те, - сваритись з ним зовсім не хотілося. Все ж таки Золотов мені допоміг. Тільки от сам чоловік чомусь не розумів, як збоку усе це виглядало.
- Ти про що? - так щиро здивувався, наче я сказала якусь дурницю. - У мене з твоєю сестрою...
- Що тут у вас? - в кімнату увійшла мама, і розмову довелося завершити.
Поки мама всіляко намагалася розхвалити Золотова, я лише прискіпливо за ним слідкувала і ніяк не могла второпати, що між нами змінилося. Він був все тим же придурком із завищеною самооцінкою, а я все тією ж дамочкою без гальм. Але це не зашкодило нам обом стати ближчими одне одному.
- Сподіваюся, що завтра ти не заявишся на роботу з хворою ногою. Відпочивай! - Ян пішов, а разом з ним пішла і мама. Я ж лише видихнула, намагаючись переварити в голові усе, що сталося за цей день.
Довго перебувати на самоті мені не довелося, адже через хвилину у двері постукали і на порозі з’явився Ваня. Він все ще здавався мені злим, але всіляко намагався стримувати емоції.
- Розкажеш, що сталося? - хлопець сів на ліжко поряд зі мною і взяв мою руку у свою. Раніше я раділа від подібного жесту та відчувала підтримку, а зараз стало ніяково. А ще так недоречно повернулися спогади про поцілунок.
- Ваню, все гаразд, справді. Я просто невдало впала на зйомках. Це лише розтягнення, скоро буду як новенька. Ти б знав, скільки подібних травм було, коли я ходила в гори.
- І кожного разу на руках тебе носив Золотов? - хмуро запитав друг.
- До чого ти хилиш? - миттєво напружилася. Ну ось, усе йде до сварки, хоча я так цього не хотіла.
- Погодься, що якось дивно бачити тебе на руках у власного боса. Ти часом не забула, що він - наречений твоєї сестри?!
- Він їй не наречений! - чомусь з рота вилетіло зовсім не те, що я збиралася сказати. Роздратування наростало, і я розуміла, що усі ці претензії не мають жодного сенсу.
- То ось як ти тепер заговорила! Він подобається тобі? - від злості Іван навіть на ноги підскочив і заходив кімнатою.
- Зараз ти схожий на ревнивого чоловіка, Ваню, - втомлено зітхнула. Нога все ще нила і єдине чого дійсно хотілося, - випити знеболювальне та заснути. - Не треба цього.
- Йому ти дозволяєш носити себе на руках, а мені не можна навіть думку свою сказати? - ображено випалив друг. Схоже, мої слова якось його зачепили. І знову я відчула себе винною у всіх смертних гріхах.
- Ваню… - хотілося зупинити все це, але друг просто не став мене слухати. Оглянув на прощання ображеним поглядом і, гримнувши дверима, пішов геть.