Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

Сонце вже піднялося на висоту двох списів, коли пан Ковальський, не розплющуючи очей і не підводячись, ледь чутно вимовив:

— Carpe diem. Currit rota[93].

— Це ти про що?

Від досади пан Ковальський скривився. Варто було б розплющити спершу очі. Тоді б він побачив, як нависає над його обличчям борода нахабного пана Бродського. Істинно нахаба. Ось так зранку — обличчям до обличчя. Навіщо пояснювати латинські мудрості, які стали його девізом початку дня? Цей девіз пан Ковальський повторював щоранку протягом багатьох років — із того часу... Втім, не зараз про це згадувати. Як і пояснювати, чому заклик Горація з його безсмертної «Оди» жити сьогоднішнім днем, радіючи йому і не втрачаючи його можливостей, цілком суголосний із символом мінливості щастя — колесом Фортуни.

Пан Ковальський повільно піднявся з повсті підстилки, яка неабияк набухла за ніч і до того ж була прикрашена голками паморозі. Ранок у балці був морозним, а легкий вітерець — палючим.

Не образившись на мовчання попутника і не взявши до уваги його насупленого погляду, пан Бродський кивнув у бік того місця, де розташувався на нічліг таємний слуга владики Єзекіїля. І знайшов же! Хоч як старанно вони уникали переслідування... Вели коней по неораній землі, де торішня трава, заплетена в довгі коси, змушували їх так високо піднімати копита, що доводилося ставати на перепочинок кожні дві години. Далеко обходили зорані ділянки і землі під парами. Ще далі — селища і невеликі містечка, намагаючись просуватися балками й дібровами, де це було можливо. Може, й даремно. Людей майже не бачили. Зрозуміло — Великдень на носі! А якщо хто з селян помічав цих озброєних вершників, вони тут-таки припадали до землі або ховалися за деревами й кущами.

Річки і струмки утруднювали шлях, але тим перешкодам верхові були тільки раді. З водою можна було збити слід. А ще раділи тому, що не доводилося занурюватись у прохолодну воду і спускатися до неї з крутих берегів. А все тому, що коли перед ними поставала необхідність перебратися на інший берег, пан Ковальський із поважним виглядом діставав із сідельної сумки папери від владики Єзекіїля, звірявся з ними, прикидав в умі — й, погодившись із самим собою, виводив на такий брід, що коням було води щонайбільше під черево.

Перетнувши річку, роз’їжджалися в різні боки — і знову з’єднувалися в обумовленому місці: в діброві, на краю балки або біля села. Як їх вистежив цей Сич — лише Богу відомо. Вийшов із пагорба — наче винирнув із води.

Тоді пан Ковальський прошепотів на вухо панові Бродському:

— Оце так пан Сич! Недарма назвався сичем, бо то птаха мудра. Така ж, як і сова. Древні елліни змію і сову, що супроводжували богиню Афіну, вважали священними. Афіняни зробили цю птицю символом свого міста!

А пан Бродський також на вухо відповів:

— Сичі в моїх краях з’являються вночі, тож зустрітися з ними нечасто вдається. І народ каже, що це добре для людини. Здавна сич — провісник лиха. Мандрівник, який зіткнувся з цією птицею, має бути напоготові: йому загрожують серйозні неприємності. А якщо триразовий крик сича пролунав безпосередньо біля хати, то найближчої години там з’явиться небіжчик. І що цікаве — сама людина, якій належить померти «за сигналом» сича, крику птаха не чує. Ти чув сича сьогодні. Ні? Я також... А цей з’явився наче з-під землі!

— Ми не біля свого дому, — сухо відповів пан Ковальський.

А той маленький чоловічок на ім’я Сич тільки усміхнувся, наче чув той шепіт, і повів до цієї балки.

Сьогодні вранці Сич спантеличив своїм виглядом.

— Vestis virum reddit[94]. Чи не той це випадок?

Від подиву пан Ковальський аж відступив на крок. Він аж ніяк не очікував від зовні і внутрішньо простої людини, яким бачив пана Бродського, знання премудрості латинської, — як і того, що знання це було застосовано доречно. Справді: одяг усе ще сплячого чи то пана, чи то козака, чи то ченця Сича за ніч змінився. Лягав він в охайному сукняному каптані і з чистим обличчям, а ранок зустрів в одязі місцями рваному, рясно просоченому ранковою росою, та ще й із кривавими мітками на обличчі.

— Найпростіший варіант — запитати в нього самого, — розсудив пан Ковальський.

— Тільки це й залишається, — погодився пан Бродський і додав: — Я вже оглянув місцевість на півсотні кроків навколо. Нічого вартого уваги. І коні наші на місці, й припаси так само.

— Тоді...

Пан Ковальський торкнув носаком сап’янового чобота сплячого служника владики Єзекіїля.

— Як тебе там... пане Сичу. А піднімись-но.

Розбуджений Сич тут-таки злетів на ноги і з усмішкою вклонився.

— Панам реєстровим козакам мій низький уклін.

— Та кинь це, пане Сичу, — насупився Ковальський. — Ти так учора й не сказав, як до твоєї милості звертатися?

— Сич. Просто Сич, — усміхнувся той.

Невеликого зросту, ну просто дитина, цей Сич надолужив своє в ширині плечей і довжині рук, мало не до колін. Голова його, втім, була як у нормальної людини. Щоправда, обличчя якесь дивне — все на ньому дрібне: і ніс, і очі, й губи. А ще ні волосинки на тому обличчі. Зате волосся довжелезне, в косу заплетене, як заведено в деяких нехристів. Коса та — під шапкою з вовчого хутра. Увечері зняв він свій головний убір, перед тим як умитися в потічку, що струменів на дні балки. Тоді косу бабську й побачили брати Звані. За все знайомство Сич не сказав і трьох слів — і жодного разу не всміхнувся. А зараз усмішку з себе таки вичавив.

Але та усмішка не сподобалася братам Званим.

— Може, розкажеш, де вночі був? Казав: спіть, я посторожую. Ми спимо — нога за вухом — і не відаємо, що без дозору, — насупився пан Бродський.

— Ваше право сердитися, — погодився Сич. — І тому повинен сказати правду. Сьогодні ранок пасхальний... Похристосуватися б нам слід.

— То ще встигнемо, — грізно навис над Сичем пан Ковальський.

— Недобре звичай православний порушувати, — сухо продовжив таємний слуга владики. — Без православ’я земля наша не вистоїть перед ворогами. Кожен русин повинен те пам’ятати і не зраджувати віру. За зраду Бог покарає, як покарав пана мого колишнього — князя Острозького[95], що тішився польським ім’ям Януш. Прийняв римо-католицьку віру — і що?