Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

— Ото вранці й розговіємося. А там далі в дорогу. Я тут на лавці примощуся. Полежати мені хочеться.

— Можна й на лавці, — швидко погодився Петро. — Ось тільки намощу чогось...

— Лавки досить, — сказав парубок, знімаючи байбарак.

Один край того кожуха підстелив, іншим укрився. Під голову кулак — ось ложе і готове. А щоб не самому лавку ділити, притиснув до тіла те, що від сідла відв’язав.

У роботі й турботах промайнув такий важливий день. Настала ніч. А вночі перед Великоднем не можна спати. Це стосується і дітей, і тих, хто вже глибоко в старість ступив. Вважається: якщо людина засне, то в її сон нечиста сила може проникнути. Якщо вже геть незмога, можна куняти, але не на лежанці або в тому місці, де зазвичай спиш. Та й то лише сидячи. А ще говорити тихо і не вимовляти слів, які закличуть нечистого та його зграю.

Тому кум Назар говорив майже пошепки і незвично повільно.

— Он воно які у нас справи. Це ж треба — і під самісіньке велике свято. А дай я на нього ще раз гляну...

— А раптом прокинеться, куме? — захвилювався Петро.

Але Назар, сивий як лунь від багатьох подій пережитих, уже встав від столу й тихо прокрався в дальній кут, несучи на витягнутій руці товсту свічку. Так само на пальчиках повернувся і без скрипу сів за стіл, повертаючи в горщик єдине джерело світла.

— Що сказати. Сам не бачив, але чув Грицька. А то така людина, що вірити йому можна. Говорить про те весь базар... Так що базар! Весь Канів гуде. Теж на перехрестях, дорогах... Так усюди, куди він воза катав.

— І я від нього чув. А перед полуднем ще від двох перехожих, — прошепотів Петро.

— Але не чор...

— Ц-с-с-с, — зашикав на кума Петро.

Назар перехрестився, закінчуючи.

— ...же він. Хоча мені й не доводилося побачити хвостатого в житті. Ні самого, ні його племені нечестивого. Сам знаєш, як я чинив.

Петро згідно кивнув. Він знав, і все село знало, що відважнішої людини, ніж Назар, світ не бачив. Знався кум колись із самими дітьми сатани. А як по-іншому ще назвати запорожців? Ходив з ними за море. А потім відвернувся від них, знайшов собі Даринку й осів на краю Холодного лісу років двадцять тому. Від диких груш на березі малої річечки й ім’я вибрав селищу — Грушівка. Тільки вряди-годи щось свербіло в ньому. Брав він самопал, пороху, свинцю, а ще добутий у бою ганджар[85] і перевтілювався в уходника. Йшов промишляти в козацькі степи на ціле літо. Що саме там промишляв — не казав, але завжди повертався з хосеном[86]. Нікого з собою не кликав, та й не було в Грушівці таких, як він. Навіть пан говорив з Назаром як майже з рівним. Але не тому, що боявся або ще чого, а тому, що був Назар осадчим[87] Грушівки, і це під його руку осідали переселенці з волинських маєтків пана.

А як чинив Назар із нечистю — про це всі знали.

Одного разу ось як було: слухав Назар байки про нечисту силу, а особливо про відьом. Переселенці з глухих закутків Волині були великими майстрами переповідати всякі страхіття. Почув Назар і про те, як зустрітися з відьмою. А тоді й каже:

— Так і зроблю.

Усі почали хреститися та відмовляти. Але пізно — Назар вирішив. А вирішив — то зробить.

І ось одного року в четвер під час великого посту змайстрував він з осики борону. Увечері з освяченою торік палаючою товстою свічкою сховався в хліві за цією бороною і став чекати відьму. Чекав до ранку — і не дочекався жодної спідниці, не те що відьми.

Наступного року протягом усього великого посту щочетверга кидав на горище своєї хати по одному поліну. У чистий четвер зібрав ті поліна і спалив їх у печі. А потім сів за стіл і став чекати відьму. Так і не прийшла відьма просити вогню — хоча, за розповідями, мала прийти неодмінно.

Не вірив він у потойбічні сили, а тепер і насміхається. Але все ж поважає кума та його марновірство і намагається не вимовляти лайки і не кликати нечисть в хату.

— То таки він. Інших таких не бачив, щоб так біля губи... поцілували його смачно! Таку мітку мають лише ті, кому дано щось таке... особливе. Або на добру справу...

— Чи на злу, — зітхнув Петро.

— Про те не тобі й не мені думати.

— Кажуть, що за ним ляхи військо вислали і на всіх дорогах застави виставили. А ще два реєстрові полки козаків його розшукують. Та марно.

— На то він і є — пан Коцький! — підняв палець вгору кум Назар.

— А з вигляду на дурника схожий. Зайшов до хати і навіть баранчика свого з голови не зняв. Так у ньому й спить, — знизав плечима кум Петро.

— Отож.

— Та якщо дурень — то як же підняв народ під Києвом три дні тому? Новина швидше за птаха все Дніпро облетіла. І бач — уже у мене на лаві спить. Може, завтра до нього збіжаться, як колись до Северина[88]. Про Наливайка багато хто пам’ятає. Душила шляхта народ руський, та й сама кров’ю захлинулася. Пішли селяни за козаками — і Київ узяли, і Гусятин, і Канів, і... До Волині дійшли і в саме серце Литви вдарили...

— Ось лише скінчилося все тим, що на кілька верст труп на трупі лежав після битви під Солоницею. І козаки, і селяни, і їхні жінки, і діти. А самого Наливайка в Польщі на шматки розірвали, — зітхнув Петро.

— То так. Зрадники — свої-таки, православні — все погубили. Але ж ущухла шляхта. Несміло поверталася на даровані королем землі...

— Зате тепер усе з лишком забирають! Хіба це життя? Немає такого королівства і такої землі, щоб піддані, а головне — ті, що на землі працюють, такі пригнічені були. Та ще й під такою безмежною владою шляхти. Он скільки людей заманили на землі дніпровські. Обіцяли тридцять років податків не стягувати і в усьому сприяти. Скоро своє слово забули. Панщина вже по три дні стала, як і на Волині. Та й поборів не менше. За вулик плати