Любий бо-пер!.. - Тибор Дері

Сподіваюся, що час моєї справжньої смерті я зустріну достойніше. Щоправда, під той час я ще дужче постарію.

Удар долі того вечора позбавив мене й звичного почуття гумору. Я серйозно поставився до себе, а отже, й до всього довкруж. На щастя, моя економка Жофі зайшла до мене й запропонувала приготувати вечерю, якщо я вже так засидівся вдома.

— Можливо, — відказав я.

— То я приготую?

— Не треба. Скажіть, Жофі, скільки ви заробляєте на кожній моїй трапезі?

— Що ви таке кажете?

— Ну хоча б приблизно… в середньому?

— Я вас не розумію, молодий пане.

Вона й досі мене так називала, хоча моє волосся вже давно посивіло.

— Я запитав, скільки в середньому ви щодня крадете у мене з кожної трапези? — мовив я не переводячи духу. — Чи робите це помісячно?

Я без сміху дивився на підняту в знак протесту тремтячу руку жінки, її рот, що судомно хапав повітря. Це правда, причин для веселощів не було.

— Скільки грошей ви вже накопичили в ощадкасі? — спитав я, дивлячись їй просто у вічі й чекаючи, коли ж вони, врешті, наповняться слізьми.

Але того вечора все було не в лад. Стара повільно опустила підняту руку, зненацька розсміялася глибоким, надтріснутим сміхом і, човгаючи ногами, посунула до мене своє важке, старече тіло. Стала за спиною і раптом поцілувала мене в тім'я.

— Знаєте, молодий пане, — мовила вона, — це поганий жарт, справді, він геть не личить для вашого віку. Якби я вас не знала вже бозна-відколи… Замість того, щоб дерти з мене лаха, ліпше зайнялися б вихованням цього малого паскудника…

— Що він знову накоїв?

— А-а… й вимовити сором.

— Ну?

— Хіба не він зазирнув сьогодні під сукню дівчині, що принесла сорочки молодого пана з пральні? Я ту пройду більше на поріг не пущу.

— А чому б і ні? — сказав я. — Хай хлопець вчиться.

— Іншого слід вчитися, щоб біс не плутав.

— Жофі, — мовив я, — чи ви не зауважили, часом, що вечорами діється під ковдрочкою хлопця, коли ви вкладаєте його спати?

Жофі ні пари з вуст.

— Дозвольте мені піти у справах, — озвалася вона перегодом, відвертаючи своє старе зморшкувате лице. — Годі зі мною патякати про паскудства!

— Я не патякаю, Жофі, — вів я далі. — Правда в тому, що там, під ковдрочкою, готується одне велике паскудство. Та чи є на світі більше паскудство, Жофі, ніж смерть? Там, під ковдеркою, свистунцем мого сина мені щоночі підписують смертельний вирок. Він росте, щоб досвистіти мене до могили. Цей малий свистунець стане для мене сурмою Останнього Суду.

— Приготувати вам чогось гарячого на вечерю? — перепитала стара жінка. — Чи обійдетесь чаєм, маслом і баночкою сардин?

— Ви хочете мене пережити, моя дорогенька? — спитав я. — Бо там, під ковдрою, вам теж свистять. Скільки ви ще протягнете зі своїми хворими опухлими ногами, зношеними сердечними клапанами, болями в попереку? Чого врешті вам не покинути роботу?

— Отоді вже мені настане кінець, — відказала Жофі. — Тож наберіться терпцю, я ще трішки почовгаю коло вас.

Навіщо людині поглиблювати свої страждання ранами ближніх? Якщо їй зле у власній шкурі, вона втішається тим, що й іншим не ліпше? Нам важко витримати, якщо наш сусід міцніший, здоровіший, молодший, о, головне — молодший від нас! Особливо тим, чиє усвідомлення власної немочі плодить заздрість, як сміттєві відходи — хробаків. Мине кілька років, і цей символ тління проявиться гостріше, а далі все частіше визиратиме супутниця заздрості — зловтіха. Наразі мене лише подеколи лякає мій нестримний сміх у товаристві стариґаня з краплею під носом.

Ось і тоді, пам'ятаю, захоплений зненацька Тамашевим свистунцем, я майже весело дивився на ожирілу згорблену спину Жофі, коли вона шкандибала з кімнати.

Кого-кого, а її я переживу напевне, — повторював я подумки. Я майже розчулився. Не біда, що краде, а я був певен, що краде, однак залишить мені свої гроші, бо не має нікого з рідні. Що більше вкраде, то більше успадкую. Уже тоді мені вдалося виявити деякі ознаки скнарості в багатій гамі кольорів моєї натури.

А якщо залишить гроші не мені? А, приміром, Кішкунмайшському будинку сиріт чи монашкам Ордену святої Меланії з Боготи? Та й це не біда! Чому б мені не долучитися до оздоровлення суспільної моралі бодай за чужий рахунок? Що з того, що я сумніваюся в можливостях духовного розвитку, якщо, хай і не вірячи, дію так само, як і віруючі. А те, що шляхетні пориви моєї душі супроводжуються легкою насмішкою, навіть не назвеш лицемірством.

Боже милостивий, як швидко промайнув той час, коли, як кажуть, за ідею я без вагань поклав би голову на плаху. Ну, може, й не без вагань, але поклав би. І не лише не пошкодував би грошей, наразі грошей Жофі, — а й усі земні блага, якби їх мав, я віддав би на благородну, старанно вибрану мету. Не лише vita et sanguis, а й avena[2].

Що ж відбувається з людиною на схилі довгого життєвого шляху, — питав я себе приголомшено.

Благородні ідеї? Придивись до них: вони придатні лише на те, щоб вичавлювати кров з-під нігтів людства. На те, щоб під фальшивими гаслами приховувати шалену жадобу влади. Якби на землі не існувало іншого наїдку, крім людського м'яса, й іншого питва, крім людської крові, навряд чи після взаємної різанини спожили б цього всього стільки, як нині, слугуючи благородним ідеям. Благородні ідеї пройшли всі польові стежини і міські дороги. Сумирно зіщулені,