Любий бо-пер!.. - Тибор Дері
Та все це загальновідомі речі. Я пишу про власне старіння, а не про вселюдське. Я не терплю старих людей мого віку, чиї звички, обертаючись дивацтвами, змушують їхнє оточення постійно чухати потилицю. Отже, слід з'ясувати, які з моїх глибоко вкорінених звичок можна видалити, тобто, розвиваючи попереднє порівняння, які ліпоми чи жировики в моїх духовних жирових тканинах не беруть участі в обміні речовин душі і їх можна вирізати хірургічним шляхом без небезпеки для життя. В ту мить, коли Тамаш розпочав облогу пострілом своєї гарматки, я ще сподівався, що мої очі й руки мене не підведуть і я зможу провести операцію.
Пригадую, як я вже тоді виявив у себе певні ознаки скнарості, ледь набухлі бруньки на стовбурі моєї старості. Старість?.. щоб я? десять років тому?.. ні, це неправильне слововживання! Хоч моє тім'ячко уже давно вкрите сивиною, але, по-суті, воно лише щойно заросло: тобто я написав кілька сторінок, які, враховуючи мою посередню обдарованість, вийшли майже досконалими. Звісно, серед моїх високошановних колег мало хто щось доп'яв, та, на щастя, зрідка траплялися й такі, які, читаючи їх, спадали з лиця. От під ту пору я й зауважив, що в рукописі подекуди пропускаю слова або не дописую наприкінці слова одну чи й дві літери. Я списав це на поспішливість — мовляв, необхідно якнайшвидше зафіксувати вдало побудовану фразу. Однак десь тоді зі мною сталося ще кілька оказій, через які я почав пильніше до себе придивлятися. Результат виявився приголомшливий: я з'ясував, що пропущені літери означали не що інше, як скнарість. Скнарість? Накопичення в моїх кишках — тобто в іншому, органічнішому пласті мого життя — так само вказували на мій зростаючий потяг до приватної власності.
Скнарість? Це я — скнара?.. Таке мені й уві сні не привиділося б. Як я вже згадував, я вважав себе безтурботним, навіть легковажним, коли не було потреби економити надмір енергії та мізерні статки. Накопичення останніх, на жаль, не компенсує зменшення перших.
Зростання моїх років і прибутків призвели до зворотного результату: що менше в мене залишалося надій на майбутнє, то скупішим я ставав у теперішньому. Ніби збагнувши, що руйнування моїх клітин можна так-сяк підлатати форинтами, мої долоні стислися, й поволі, майже непомітно, я сам зіщулився тілесно і духовно. Долучився до нього й душевний шок, викликаний брутальним оголошенням війни з боку мого сина Тамаша.
Але одного дня мої очі відкрилися: під враженням від вервечки подій, хай загалом і дрібничкових, і подиву, ба навіть потрясіння, що їх супроводжувало, я усвідомив, що поводжуся стосовно себе геть недостойно. Мій біологічний вік не заслуговує на закостеніння старечими звичками. Гадаю, я ще замолодий для того, аби стати рабом звичок, хоча б тієї ж скупості, яка пасує лише моїм рокам. І хоч мені вже є що втрачати, та ще живе в мені надія на виграш.
Місце мого пробудження — квартира мого тестя. Свій власний портрет я аналізую зазвичай з дзеркала, котре являють мені обличчя моїх ближніх; з безпомильним тваринним інстинктом я відшуковую в них усі ті риси — оскільки вони дратують мене в дзеркалі, — які хотів би витравити з власного зображення. Отак людство, наче велика дзеркальна галерея, навчає мене, яким бути не треба, а отже, непрямо, яким бути слід. Звісно, зізнаюся, навчання дається мені не завжди.
Не часто зустрічав я людей противнючіших за мого тестя. Його присутність інколи так збурювала мій ніжний шлунок, що мене аж нудило. Тому, зрозуміло, що тещу свою, якій я симпатизував, я відвідував у той час, а саме в пообідню пору, коли сподівався не застати старого, тобто коли він ішов до улюбленої кав'ярні, щоб посидіти в товаристві своїх колишніх колег — банківських директорів. Найчастіше я заходив до тещі десь у перших числах місяця, з певною сумою грошей в гаманці, що призначалися їй на видатки по господарству. Відсутність старого в цей час видавалася бажаною, оскільки його панський гонор не дозволяв прийняти від мене гроші: у світі людських взаємин екс-директор банку визнавав лише принцип «даю — беру». Але найголовніше: чи зміг би він грати переді мною роль глави сімейства, якби змушений був визнати, що з часу зміни суспільного ладу в країні, тобто впродовж двох десятиліть, утримую його я, хоч і без особливого задоволення.
Моя незвичайна пам'ять з більшою чи меншою певністю відшукує в нашаруваннях минулого ті мишачі нірки, в яких я переховував важливі для мене спомини. Завдяки цьому я й зараз можу відтворити ту розмову з моєю покійною дружиною, тоді ще дівчиною, яка відбулася напередодні одруження. Ми обоє були членами партії, обоє працювали в підпіллі, та познайомилися лише по війні, в районній парторганізації й швидко потоваришували. Вона була напрочуд красивою дівчиною; на дзеркальних уламках моєї пам'яті вона й зараз відбивається в сотнях моментальних знімків, як перпетуум-мобіле, як пам'ятник вічній молодості.
Вічна молодість! О-хо-хо…
Якось
