Любий бо-пер!.. - Тибор Дері
Доки житиму, не забуду цю сумовиту, зболену посмішку, з якою вона звела на мене погляд, але одразу ж опустила очі, вочевидь, не знайшовши в мені опертя. Вона понурила голову, її довга біла шия схилилася до мене. Ця шия була сама покірливість.
— Я не люблю свого батька, — мовила просто. — Люблю тебе.
Любить мене, бо не любить свого батька?.. Чи так слід було розуміти її, запитую я себе тепер, копирсаючись у найглибших звивинах мозку.
В одній з мишачих нірок заворушилась ця мить, яка, поки я ще при доброму розумі, лишиться зі мною назавжди.
— То з чого ви збираєтеся жити, дозвольте поцікавитись? — спитав її батько, блиснувши в мій бік очима, побільшеними пенсне. Його біле трикутне обличчя з правильними рисами й ледь виступаючим підборіддям залишалося непорушним упродовж усієї нашої бесіди, і лише під правим — чи лівим? — оком, під шкірою посмикувався дрібний м'яз, ніби грижа, ущемлена мозковою діяльністю.
Блиск пенсне: «Так-так, а з чого ви будете жити, перепрошую? Зі своїх книжок? А яка у вас професія, тобто справа, дозвольте спитати? Он воно що, у вас її немає. А скільки ви на місяць заробляєте на книжках, перепрошую?» Знову блиск пенсне. Той наш обмін думками не належить до найприємніших спогадів мого життя. «Ви навряд чи зможете забезпечити майбутнє моєї дочки. Але, можливо, ви маєте якісь інші прибутки. О-о, звісно. Не маєте. Ну-ну. Завбачливий батько подумати про це зобов’язаний. Ви комуніст? Одне слово, комуніст. Ну-ну. А скажіть, ви вважаєте, що ця система тут довго втримається?». Блиск пенсне. Яке щастя, що я навіть зараз, маючи за сімдесят, не потребую окулярів, аби під час розмови зазирнути комусь в саму печінку. «Отже, ви вірите в систему?.. Й гадаєте, що західні держави… Не відповідайте, я не бажаю сперечатися про політику. Чи маєте ви помешкання? Кажете, що маєте. Дві вмебльовані кімнати в квартирі, яку покинув власник, тікаючи за кордон, і які місцева влада передала вам. Розумію. І ви не згоріли з сорому, беручи у власність квартиру, тимчасово полишену власником? А що ви збираєтесь робити, якщо він повернеться, дозвольте поцікавитись?».
Спогад про ту нашу розмову навіть сьогодні не надто мене тішить, як не тішив, до речі, і в ті часи, коли — десять? вісім років тому? — я щомісяця здійснював паломництво до старих, хай вони в мирі спочивають, щоб передати тещі — хоч я й тоді не мав ще постійного місця праці й отримував прибуток лише від своїх книжок — ту суму, за допомогою якої вона оплатить назбирані за місяць борги й підтримуватиме тілесне й душевне здоров'я чоловіка. Я з них не сміявся, не відчував ані сатисфакції, ні зневаги, відраховуючи банкноти в руки красивої старої жінки, яка незмінно шарілася у відповідь і навіть у глибокій старості кожним рухом нагадувала свою дочку. Сатисфакція?.. насмішка?.. та що там… я ж вважаю себе знавцем усіляких життєвих пасток, так само, як і безталанних людських ніг, що в них потрапляють. Навіть якби я міг жбурнути в обличчя мого тестя пачку грошей, це б також не збудило в мені особливих почуттів.
Як уже згадувано, я старався навідувати свою тещу переважно за відсутності її чоловіка; він міг не знати — й нібито справді не знав, адже він — директор банку! — яким чином стара зі своєї мізерної пенсії покриває дедалі зростаючі видатки на проживання. Та якось, саме в той період, коли наляканий моїм сином Тамашем я почав придивлятися до свого неправомірного, як мені здавалося, старіння, я, на свою біду, застав тестя вдома. Оголосивши, що він захворів — йому буцімто боліло горло, — тесть обмотав шию білим шовковим шаликом і саме підвечіркував за столом.
На той час він уже вбрався в уніформу старості і здавався саме тим, ким був насправді. Його ніс потоншав і витягся поміж двома товстими мішками щік, зморшки на шиї зливалися в довге, обвисле, усе в червоних прожилках, друге підборіддя, що випиналося з-під коміра, а пенсне на водянистих очах уже не блищало навіть тоді, коли в нападі старечого гніву він з радістю засліпив би супротивника. Взагалі він навдивовижу пом'якшав, і коли під час бесіди його слова переривалися демонстративно підсиленим, з бризками слини, кашлем, він, сором'язливо всміхаючись, озирався, ніби просячи вибачення у присутніх від імені смерті, і довго витирав носовичком губи, підборіддя й складки на шиї. Він був охайним, це слід визнати.
— Ось і ти до нас завітав, синку, скільки літ, скільки зим!.. хе-хе…
Теща накрила стіл для мене також: кава, молоко, тістечка. Тими ж рішучими, швидкими рухами, як колись моя дружина, з тією ж легкою, стрімкою впевненістю жінки, що виконує свою справу. Старість її не спотворила, на завжди красивому обличчі — усе та сама одвічна усмішка жінки, що годує чоловіків.
— Ось і ти забрів до нас, синку, хе-хе!..
— Ви вже це сказали.
— Сказав?.. хе-хе… Ось і панові Мюллеру щоразу доводилося повторювати двічі, аби він уторопав.
— Хто цей пан Мюллер?
— Пан Мюллер… Ти не знаєш, синку? Ти маєш знати. Мій колишній бухгалтер. Бідолашний чортяка, ще того року відкинув копита… кхе… кхе… хоч був молодший від мене, чи не так, Елло? Ми віддали йому останню шану. Ми ж любимо відвідувати цвинтар, поки ще добираємося туди на своїх ногах… хе… хе…
Вже не довго тобі лишилось, думав я, уявляючи собі легені старого, з розгалуженнями бронхів, де в кінчиках, у рухливих закрутах альвеол, то тут, то там здувається пухирчик, тоді натикається на другий, лопається. Ти вже відцвів, скоро з тебе збиратимуть урожай.
— А про що це ви шепотілися там, у передпокої з моєю дружиною? Га?
Старенька зашарілася.
Ти добре знаєш, навіщо прикидатися, подумав я.
— Він розповідав мені про Тамаша, — сказала стара, усе ще червоніючи, але вражаючи мене своїм цілковитим самовладанням.
