Під деревом зеленим - Томас Гарді
— Доброго здоров’я, друзі, ми вже зачекалися! — сказав нарешті Ройбен Деві, випроставшись із різким видихом. — Аж кров у голову вдарила, треба ж було так зігнутися! А я якраз збирався йти до хвіртки вас виглядати. — І заходився ретельно намотувати смужку навощеного паперу навколо мідного краника, який тримав у руці. — Сорт у цій бочці відмінний, — Ройбен поплескав бочку й додав, — чудові серцеві ліки з високосортних яблук — сансоми, стаббарди, файвкорнерза і ще тих, як же ж їх... Пам’ятаєш той сорт, Майкле? — Майкл кивнув. — Ті, що ростуть за парканом у саду, смугасті такі. Ми на них кажемо парканові, а як вони по-правильному називаються, так хто ж їх знає. А сидр із них, навіть розбавлений водою, кращий, ніж у декого нерозбавлений.
— Отож, усі розбавляють, — додав Боуман. — А потім кажуть, що коли вичавлювали сік, якраз ішов дощ і в нього потрапила вода. Але то дурниці. Так уже в нас повелося — додавати води.
— Еге ж, так повелося! — погодився Спінкс, глибоко зітхнувши. Його уява, схоже, досить реально змалювала перед ним предмет обговорення. — Від такого слабкого напою на душі стає тоскно, це ж просто ганьба.
— Заходьте, заходьте і сідайте поближче до вогню. Та не зважайте на взуття, — додала місіс Деві, бачачи, що всі, окрім Діка, зупиняються, щоб витерти ноги. — Як добре, що ви нарешті до нас завітали. Сюзан, біжи до Кейт Ґраммер і позич у них великих свічок, а то цих чотирнадцяти буде замало. Томмі Ліфе, та не соромся ти! Ходи-но сюди й сідай коло мене.
Ці слова стосувалися молодого чоловіка, який нагадував одягнений людський скелет. Рухався він дуже незграбно, вочевидь тому, що ріс швидше, ніж встигав звикнути до свого нового зросту.
— Ха-ха-ха! — Ліф засміявся, і його губи застигли у посмішці навіть після того, як сам сміх ущух, а зуби залишилися стирчати, привертаючи до себе увагу.
— Отуди, містере Пенні, — продовжила розсаджувати гостей місіс Деві, — сідайте у це крісло. Як там ваша дочка, місіс Браунджон?
— Ну, скажімо так, непогано, — містер Пенні поправив окуляри, зсунувши їх трохи праворуч. — Однак, здається мені, що дитя не видужає.
— Ох, бідненька! І скільки ж це загалом? Четверо чи п’ятеро?
— П’ятеро, трьох уже поховали. Так, п’ятеро. А вона ж іще зовсім юна, і вже знає, що таке дітей рахувати. Але така Божа воля, що тут поробиш.
Місіс Деві облишила містера Пенні.
— А де ж ваш дідусь Джеймс? — спитала вона дітей. — Обіцяв сьогодні зайти.
— Він у дровітні разом з дідусем Вільямом, — відповів Джиммі.
— Так, подивімося, що тут можна зробити, — почувся тихий голос візника, який знову опинився в кутку біля бочки й, нахилившись над нею, силкувався витягнути чіп.
— Ройбене, прошу, тільки обережно, а не так, як завжди, — гукнула місіс Деві від каміна. — Я б сто таких відкрила, і то розлила б менше, ніж ти, відкоркувавши одну. Тобі не можна довіряти таку делікатну роботу! Ти у мене такий неповороткий.
— Так, так, безперечно, ти б сотню відкрила, Енн. Певно, що так. Та навіть дві сотні. Пробач, але нічого не можу обіцяти. Це стара бочка, та й дерево навколо отвору прогнило. Той чортів лісоруб Сем Лоусон — хоча не треба так казати: все-таки про мертвих або добре, або нічого — безсоромно надурив мене з цією покупкою. Ройбе, каже — він завжди називав мене Ройбом — Ройбе, каже, ця бочка як нова, чесне слово. Кращий портвейн у країні робився в цій бочці. І я тобі її віддам всього за десять шилінгів, Ройбе. А так вона двадцять коштує, а то й всі двадцять п’ять. А якщо навколо ще залізним обручем скріпити, то можна й за тридцять продавати...
— І чим ти тільки думав, коли платив десять шилінгів за цю прогнилу винну діжку? Тебе кожен дурень може обвести круг пальця. Та у твоїй родині всі такі довірливі, їй богу.
— Чиста правда, — відказав Ройбен.
Місіс Деві хотіла було усміхнутися, почувши таку відповідь, але її губи застигли на півдорозі до посмішки й, передумавши, знову набули звичної форми. Натомість вона повернулася до Бессі й почала поправляти дівчинці зачіску. А візник тим часом, втративши інтерес до розмови, продовжив нарізати й ще намотувати навощений папір на кран, щоб нарешті відкоркувати бочку.
— Ой, та продавцям узагалі вірити не можна! — обережно вставив старий Майкл Мейл, намагаючись згладити ситуацію.
— Усі вони однакові, — підтвердив Джозеф Боуман тоном людини, яка завжди з усіма погоджується.
— Точно, — сказав Мейл тоном людини, яка ніколи ні з ким не погоджується, хоча щойно й відступив від цього правила. — Якось я знав одного торгаша — привітний такий чолов’яга. Одного спекотного дня я йшов униз вулицею Кестербридж, недалеко від трактиру “Королівський герб”, і, проходячи повз відчинене вікно, побачив його: він сидів на своєму стільці й щось розпродував. Я кивнув йому, щоб привітатись, і пішов собі далі, забувши про це. Аж ось наступного дня, коли я чистив черевики біля дровітні, мені принесли лист з рахунком за перину, валик і подушки, які я нібито купив на розпродажу в містера Тейлора. Той худощокий здирник всучив мені їх тільки тому, що я йому, бачте, кивнув. І мені таки довелося за них заплатити. Це ж справжнісіньке шахрайство!
— Справжнісіньке, — відповіли всі в один голос.
— Ще й яке шахрайство, — підтвердив і сам Ройбен.
— А щодо Сема Лоусона — хай земля йому буде пухом!
— то на його бочку мені всі п’ятдесят шилінгів витратити довелось. От, дивіться, скільки обручів набив! Це один із моїх
