Під деревом зеленим - Томас Гарді

— Ну, тепер до фермера Шайнера, а потім трохи підкріпитися, так, тату? — спитав візник.

— Так і зробимо, — погодився старий Вільям, закинувши на плече свою віолончель.

Будинок фермера Шайнера стояв на перетині невеличкої стежки з головною вулицею і нагадував химерну скелю. Верхні вікна, більше витягнуті у ширину, аніж у довжину, і широкий еркер[1], де зазвичай розташовувалися двері, при денному світлі надавали будинку вигляду перекошеного людського обличчя, яке, здавалося, зі злістю дивиться з-під лоба. Уночі нічого цього не було видно, лише обриси даху вирізнялися на тлі неба.

Підійшовши до дверей будинку, хор виконав звичайні приготування.

Чотири вдихи і номер тридцять два, “Вранішня зоря зійшла”, — скомандував старий Вільям.

Вони вже закінчили другий куплет, і скрипалі занесли смички, готуючись приступити до третього, коли, без жодного попередження, пролунав оглушливий рев:

— Ану замовкніть! Скільки можна горлати під вікнами?! У мене і так голова розколюється! Я маю право спокійно поспати чи ні?!

І вікно з гуркотом зачинилося.

— Ні, ну ви це бачили?! — обурено вигукнув візник, звертаючись до своїх товаришів.

Закінчуйте псалом всі, кому дорога честь музики! — скомандував старий Вільям, і вони доспівали до кінця.

— Чотири вдихи, і номер дев’ятнадцять! — твердо мовив Вільям. — Покажіть йому, чого ви варті. Ніхто не має права отак ображати наш хор!

Цього разу в будинку спалахнуло світло, відчинилося вікно, і з’явився фермер, який вже не тямив себе від гніву.

— Голосніше,'голосніше! — кричав візник, несамовито виграючи на скрипці. — Давай фортисимо, щоб він сам себе не чув!

— Фортисимо! — підхопив Майкл Мейл, і музика та спів залунали з такою силою, що слова містера Шайнера просто потонули в тому оглушливому реві. Однак, судячи з того, як несамовито він розмахував руками, показуючи щось схоже на великі літери “X” та “У”, його прокльонів, мабуть, з лишком вистачило б на цілу парафію, а не те що на їхній хор.

— І як не соромно! — дорікнув старий Вільям, коли вони вже йшли геть. — Скільки граю в хорі, а такого ще не бачив! А ще ж церковний староста!

— Вино в голову вдарило, — відказав візник. — Коли він виконує свої церковні обов’язки, то цілком нормальний чоловік. А зараз ми його побачили у світській іпостасі. Мабуть, треба його запросити на святкування завтра ввечері, щоб не сердився. Ми ні на кого не тримаємо зла.

Вони перейшли меллстокський міст і попрямували затіненою дорогою до церкви й будинку священика. Зустрівши на підході до церковного подвір’я Восса, який якраз ніс гарячий мед та інші наїдки, хористи вирішили підкріпитися перш ніж рушати далі. Вони увійшли до церкви й піднялися на галерею. Відкрили ліхтарі, і все товариство розсілося на лавах попід стінами, або де кому прийшлося, і від душі повечеряло. Коли розмови стихали, можна було почути, як на поверсі вище рипить і впівголоса стукотить зламаний годинник. Ці звуки ніколи не покидали вежі, в якій народжувалися, і вселяли в людей, наділених багатою уявою, ілюзію, ніби саме тут іде відлік Часу.

Досхочу наївшись і напившись, музиканти знову налаштували інструменти й висипали на нічне подвір'я.

— А де Дік? — спитав старий Деві.

Всі озирнулися довкола й оглянули сусідів, наче Дік міг перетворитися на когось із них, і лише знизали плечима.

— От же ж паскудний хлопчисько, де його чорти носять? — сказав Майкл Мейл.

— Може, він чкурнув додому, — розмірковував хтось, сам не дуже вірячи власним словам.

— Діку! — гукнув візник, і його голос луною прокотився над деревами.

Він весь напружився, немов натягнута струна, поки чекав на відповідь, а зрозумівши, що чекати марно, повернувся до гурту.

— І треба ж щоб він був третьою скрипкою! Якби ще тенор чи хтось із хлопчаків, ми б могли спокійнісінько продовжувати і без нього. Але хор без третьої скрипки — це те саме, що людина без... — тут візник запнувся, не в змозі придумати достатньо вагомої втрати.

— Без голови, — запропонував містер Пенні.

Візник почав ходити туди-сюди, всім своїм виглядом демонструючи, що у них зараз є важливіші справи, ніж незакінчене речення.

— Чи ж таке видано, щоб юнак кинув роботу на півдорозі й накивав п’ятами?!

— Ніколи, — відповів Боуман тоном, який не залишав сумнівів: він остання людина на землі, яка б опустилася до такого.

— Хоч би з ним не сталося якої оказії! — забідкався дідусь.

— Це навряд, — спокійно відповів візник. — Знати б хоч, куди він подів свою скрипку. Вона коштувала не багато не мало, а цілих тридцять шилінгів. Хоч би не десь у вогкому, а то вона хвилин за десять вже геть чисто розклеїться й зіпсується. Та що там десять, і двох вистачить.

— Але що, на Бога, могло статися? — зніяковіло спитав старий Вільям. — Аби часом не втопився!

Залишивши ліхтарі й інструменти біля дзвіниці, вони повернулися по своїх слідах до того місця, де дорога проходила біля річки.

— Такий дужий юнак, як Дік, дав би собі раду, — зауважив Ройбен. — Щось мені підказує, що причина його зникнення геніально проста і лежить у нас просто перед носом, а ми її не помічаємо. — Він стишив голос до таємничого шепоту: — Сусіди, а ви часом не помічали, щоб його думками останнім часом заволоділа якась красуня?

— Ані натяку. Його розум поки нічим таким не затуманений.

— До того ж Дік казав, що ніколи не одружиться, — вигукнув Джиммі, — і завжди житиме вдома, з мамою і з нами!

— Дурниці, кожен парубок хоч раз таке каже.

Вони дійшли аж до ферми містера Шайнера, але нікого там не застали. Тоді кілька чоловіків пішли до школи. У спальні досі горіло світло, і, хоч штори були опущені, вікно було злегка прочинене, наче мешканка тієї кімнати хотіла, щоб до неї долинули віддалені звуки псалмів.

Навпроти вікна, спершись на букове дерево, нерухомо стояла їхня пропажа. Схрестивши руки на грудях і закинувши голову назад, хлопець не зводив очей з освітленого вікна.

— Діку? Ти що тут забув?

Дік стрепенувся і в темряві замотав головою в різні боки, гарячково намагаючись знайти підхожу відповідь на запитання, і нарешті кволо пробурмотів:

— Нічого, тату.

— Довгенько ж нам довелося тебе попошукати, — сказав візник,