Під деревом зеленим - Томас Гарді

— Я думав, ви ще в галереї, — сказав Дік.

— Та не зовсім, ми тут просто тиняємося по окрузі, шукаючи тебе скрізь, і місця собі не знаходимо. Чого ми вже тільки не передумали! А ти тут собі стоїш, наче нічого не сталося!

— І чого йому заманулося тут стирчати? Безглуздя якесь, — пробурмотів містер Спінкс.

Наступну зупинку хор зробив перед будинком священика, щоб подарувати містеру Мейболду, нещодавно призначеному священиком у їхню парафію, його порцію різдвяних псалмів. Музиканти сподівалися, що вже хто-хто, а священик обов’язково відчинить вікно, тому додали для нього ще один псалом, так би мовити, для заохочення. Однак містер Мейболд не з’являвся.

— Поганий знак! — сказав старий Вільям, похитавши головою.

Однак у ту ж мить із глибин будинку, мабуть, із ліжка, почувся мелодійний голос:

— Дякую вам, селяни!

— Що він сказав? — спитав Боуман, який трохи недочував. Однак саме з цієї причини говорив він голосно, так, що аж священик почув.

— Я кажу: “Дякую, селяни!” — повторив священик.

— Он воно що, а то першого разу ми не розчули! — крикнув Боуман.

— Заради Бога, думай, що говориш, а то ще розсердиш його! — застеріг візник.

— Не бійтеся, не розсердите! — крикнув священик.

— Нічого собі слух, — пошепки зауважив містер Пенні. — Та в жодного коня чи собаки в парафії такого нема. Вірна ознака гострого розуму.

— Побачимо, — сказав візник.

Старий Вільям, переповнившись глибокою вдячністю за таку похвалу від відносно нової людини в парафії, так розхвилювався, що хотів виконати всі гімни заново, однак відмовився від такої задумки після застережень Ройбена, що краще не випробовувати доброту священика.

— Щось мені підказує, — сказав візник, коли вони піднімалися по схилу, прямуючи до наступних будинків, — що те марево в образі молодої дівчини обкрутить молодого священика, той навіть оком змигнути не встигне. От побачите, друзі.

Розділ VI

РІЗДВЯНИЙ РАНОК

Хористи нарешті добралися до своїх ліжок і заснули, як і решта парафії. Однак сон Діка був неглибокий і неспокійний, незважаючи на те, що відпочивати йому лишалося всього години три-чотири. Виснажений мозок знову й знову повертався до подій тієї ночі, особливо до того моменту, коли вікно в школі відчинилося.

Уранці, що б Дік не робив — піднімався чи спускався сходами, ходив з кімнати в кімнату чи розмовляв про погоду — він постійно прокручував у голові той чарівний момент. Спершись на одну ногу, він стояв біля каміна й спостерігав, як матір смажить свинину; але що йому було до тієї свинини, якщо її смажило не Марево. Шматки м’яса звисали між ґратками рашпера[2], наче кішка на руках у дитини; однак що йому було до тих порівнянь, якщо не Вона їх промовляла. Він дивився, як жовтогарячі сонячні відблиски, переплітаючись із блакитними тінями полум’я, витанцьовують на вибіленому каміні, але що йому було до тих тіней.

— Може, нова вч... кхм... міс Фенсі Дей співатиме сьогодні з нами в церкві? — спитав він.

Візник довго задумливо мовчав, аж поки нарешті мовив:

— Може, так, а може, й ні.

Дік був не в захваті від такої відповіді, але, зціпивши зуби, промовчав. Усі добре знали, що його батькові була властива певна туманність висловлювань, яка зазвичай не мала нічого спільного з предметом обговорення.

У домі візника почалися традиційні приготування до церкви. Старанності Діка можна було тільки позаздрити, хоч він і сам не зміг би пояснити, звідки в ньому раптом прокинувся такий інтерес до релігії. Він чистив і полірував свої найкращі черевики так ретельно, що нагадував митця, який працює над шедевром. Від носка до підбора Дік відчистив кожнісіньку цяточку бруду, який назбирався за минулий тиждень. Тоді відкрив новий пакетик вакси, акуратно перемішав її і щедро намастив по всій довжині черевика: спочатку наніс один шар і відполірував, потім ще один — щоб були чорніші, а тоді ще й третій — для дзеркального блиску — все, щоб належно підготуватися до зустрічі, на яку він так сподівався.

На різдвяну службу візник готувався так, ніби тиждень накопичував усі свої сили. Із ванни у задній частині будинку доносилося гучне сопіння й кректання, сповіщаючи, що він миється — цей урочистий недільний ритуал займав із півгодини, тоді як у звичайні дні все обходилося кількахвилинним хлюпанням. Він зникав у прибудові з великим коричневим рушником у руках, і хвилин двадцять звідти лунали вже згадане плюскотіння й пихтіння. Коли після цього візник з’являвся у дверях, від нього пахло літнім туманом, а сам він мав такий вигляд, ніби щойно чудом уникнув смерті потопельника, загубивши при цьому майже весь свій одяг. Очі його почервоніли, наче від гіркого ридання, а з кінчиків вух і носа звисало по кришталевій краплі води, і ще кілька краплин блищали у волоссі.

Батько, син і внук ще довго скрипіли черевиками по посиланій піском кам’яній підлозі, сновигаючи туди-сюди зі своїми приготуваннями. Нарешті, взявши в кутку віолончель та скрипки, вони заходилися оглядати струни й підкручувати їх трохи вище від звичайного тону, щоб налаштування трималися всю службу й не довелося переналаштовувати інструменти прямісінько на галереї, намагаючись уловити момент, коли хтось кашляне, чхне чи коли заспівають “амінь”, — на жаль, у вологу зимову погоду їм нерідко доводилося вдаватися до таких хитрощів.

Трійця вийшла з дому й попрямувала стежкою через пасовище для овець, несучи під пахвами свої інструменти у вицвілих зелених чохлах, а в руках — старі музичні зошити в коричневих палітурках. Дік постійно забігав наперед, залишаючи батька з дідом позаду, а візник, навпаки, ступав повагом, вивертаючи ступні назовні під неймовірним кутом.

Дійшовши до підніжжя пагорба, вони вже могли розгледіти церкву з боку північних воріт або, як їх називали, “церковної хвіртки”. Нагорі зібралося сім жвавих фігурок — то чекали на них хлопчаки-хористи, повсідавшись на могильній плиті й розмахуючи ногами, щоб згаяти час. Угледівши музикантів, вони позіскакували й, тупочучи, мов кавалерійський полк, прожогом кинулися по старих дерев’яних сходах вгору до галереї. Решта юних парафіян чекали назовні, спостерігаючи за пташками, котами й іншою звіриною, аж поки не увійшов священик. Тоді вони, миттю напустивши на себе вигляд добропорядних парафіян, прослизнули в боковий неф.

Галерея меллстокської церкви мала особливий статус і жила за власними правилами. Тут нову людину сприймали зовсім не так, як парафіяни унизу. Якщо в нефі її приймали