Серце пітьми - Джозеф Конрад
Але, знаєте, хлопчиськом я страшенно любив географічні мапи. Годинами міг вивчати Південну Америку, Африку або Австралію, приміряючи на себе лаври дослідника. У той час на Землі було чимало білих плям, і, коли який-небудь куточок на мапі надто впадав мені у вічі (а вони всі впадали у вічі), я тицяв у нього пальцем і казав: «Ось виросту і поїду туди». Пригадую, одним із таких місць був Північний полюс… Утім, я досі там не бував, та й тепер не збираюся. Чари розвіялися… Інші ж манливі закутки були розкидані поблизу екватора й по обох півкулях, у різних довготах. Де-не-де я вже побував і… але на це шкода й мови. Залишився ще один куточок — найбільша і, сказати б, найбіліша пляма, куди я поривався.
Тепер його, щоправда, не випадає називати білою плямою: від часів мого дитинства його помережили річки, озера й усілякі назви. То вже не пустка, оповита таємницею, не біла латка, над якою хлопчик розкошував у мріях, — той куточок перетворився на притулок пітьми. Але була там одна особлива ріка, дуже могутня ріка, що на мапі нагадувала величезну змію, яка витягнулася у всю довж: голова її занурена в море, тіло спроквола звивається по розлогих теренах, а хвіст губиться десь у надрах землі. Я стояв перед вітриною і дивився на мапу тієї ріки, і вона заворожувала мене, як змія заворожує пташку — дурненьке пташеня. І тут я згадав про існування великого комерційного підприємства — компанії, що торгує на цій ріці. Хай йому грець! Не можуть же вони обходитися без якихось прісноводних кораблів, от хоч би й пароплавів, подумав я. Чому б мені не спробувати і не стати капітаном однієї з тих посудин? Тож я йшов собі по Фліт-стріт, і думав тільки про це. Змія мене таки заворожила…
Розумієте, підприємство те, ота торговельна компанія, було розташоване на континенті, а в мене є чимало родичів, які мешкають на континенті, бо життя там, кажуть, доволі дешеве й цілком стерпне. Але, на свій сором, мушу визнати, що я почав їм таки набридати. Уже в цьому була для мене новизна. Бо я, як вам відомо, до такого не звик. Я йшов завжди власною дорогою, ішов сам-один туди, куди мені хотілося. Тому від себе я такого не сподівався. Проте на той час, як бачите, вже відчував, що, кров із носа, мушу потрапити до тієї фірми. Отже, я набридав своїм родичам. Чоловіки говорили: «Ох приятелю!» — і нічого не робили. Відтак — лише уявіть! — я вчепився до жінок. Я, Чарлі Марлоу, змусив жінок шукати мені роботу. Господи! От до чого доводять нав’язливі ідеї… У мене була тітка, палка душа. Вона мені написала: «Це буде чудово. Я готова зробити для тебе все, що завгодно. Блискуча ідея. Я знаю дружину одного службовця з тамтешньої адміністрації, а також одного дуже впливового чоловіка…» і т. д. і т. д. Вона ладна була перевернути все з ніг на голову, щоби добитися для мене місця шкіпера на річковому пароплаві, якщо вже я так того хочу.
Звісно, місце я отримав — і дуже швидко. Виявляється, до компанії дійшла чутка, що один із її капітанів поплатився життям у сутичці з тубільцями. Це був мій шанс, і я ще дужче захотів туди поїхати. Лише через багато-багато місяців, коли я спробував розшукати останки убитого, з’ясувалося, що причиною сварки стали кури. Так-так, двійко чорних курок! Данець Фреслевен — так звали того капітана — подумав, що його обдурили під час оборудки, зійшов на берег і заходився гамселити дрючком сільського ватажка. І це мене аніскільки не здивувало, хоча, водночас, про Фреслевена казали, що він і мухи не скривдив би: такий добрий і лагідний то був чоловік. Хто б сумнівався! Та на ту пору він уже кілька років служив шляхетній ідеї і, розумієте, нарешті відчув потребу відновити самоповагу. Отже, він щосили гамселив старого негра на очах у його закляклого від подиву народу, поки якийсь хлопець — здається, син ватажка, — доведений до відчаю криками старого, влучно метнув у білу людину спис, який, звичайно, доволі легко увійшов у тіло просто між лопатками. Відтак усі тубільці, очікуючи лиха на свої голови, чкурнули до лісу. На пароплаві Фреслевена теж спалахнула паніка, тож судно відчалило: наскільки я знаю, тоді ним правував механік. Ніхто, здається, так і не подбав про останки загиблого капітана, допоки з’явився я, заступивши його. Я не міг залишити все, як було, одначе, коли нарешті мені випала нагода зустрітися з моїм попередником, між ребрами його вже виросла височенна трава і око вже насилу розрізняло серед неї кістки. Та всі вони були на своєму місці. Ніхто не наближався до надприродної істоти після її падіння. Село спорожніло, прогнилі хижі зяяли чорнотою в оточенні перекошених частоколів. Лихо й справді спіткало це поселення. Мешканці покинули його. Охоплені жахом чоловіки, жінки і діти поховалися в нетрях і вже не повернулися. Про долю двох чорних курей мені теж нічого невідомо. Та я схильний думати, що вони дісталися служителям прогресу. Хай там як, а завдяки цій знаменитій афері я отримав місце шкіпера значно раніше, ніж почав по-справжньому на це сподіватися.
Я метався, мов навіжений, щоби все встигнути: не минуло й сорока восьми годин, а я вже перепливав Ла-Манш, аби постати перед роботодавцями і підписати договір. Ще через кілька годин я прибув до міста, яке завжди нагадує мені про гріб побілений[13]. Так, це одне з моїх упереджень…
Я легко розшукав потрібну контору. Це було найбільше підприємство у місті, і всі, кого я зустрічав, гнули одну лінію: ця компанія, мовляв, збирається заснувати заморську імперію і заробляти шалені гроші завдяки торгівлі.
Вузька й безлюдна вулиця у густій тіні, високі будинки, незліченні вікна з жалюзями, мертва тиша, трава, що проросла між камінням, вражаючі склепінчасті проходи для екіпажів праворуч і ліворуч, величезні напіввідчинені подвійні двері… Я прослизнув в одну зі шпарин, піднявся чисто виметеними сходами без жодних оздоб — голими, як пустеля, — і відчинив перші ж двері. Дві жінки — одна огрядна, інша худорлява — сиділи на стільцях із солом’яними сидіннями й плели щось із чорної шерсті. Худорлява підвелася і, не відриваючись од плетіння, рушила з опущеними очима просто на мене. Я вже хотів було відійти, поступаючись їй дорогою, наче вона була сновидою, але саме тієї миті жінка зупинилася й підвела очі. Сукня
