Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
— Не завжди до цього вдаються лише через голод, — спокійно відповів Аахман. — Це золото. А той камінець — рубін. Коштує він щонайменше сімсот-вісімсот франків.
— Дурниці!
— Якщо хочете, я сам продам перстень для вас.
— І при тому обдурите мене — так? Ні, голубе, не на таку напали!
їй таки довелося покликати поліцію. Без цього обійтись було неможливо. Емігранти, що жили в будинку, на той час зникли. Більшість із них пішли в своїх справах — до консульства або щось продавати чи шукати роботи, — а решта до найближчої церкви, щоб там діждатись вістей від колеги, якого лишили на розі вулиці, як на спостережному посту. В церквах було безпечно.
Там саме служили месу. В бокових проходах, зігнувшись, стояли навколішках жінки — маленькі горбочки у чорному вбранні, — вони сповідалися. Горіли свічки, гримів орган; священик підняв блискучу золоту чашу з кров’ю Христа, який врятував світ… А до чого це привело? До кривавих хрестових походів, релігійного фанатизму, катувань інквізиції, колесування «відьом» та спалення єретиків — і все це в ім’я любові до ближнього…
— Може, підемо на вокзал? — запропонував я Гелен. — У залі чекання тепліше, ніж у церкві.
— Почекай ще трошки.
Вона підійшла до лави під самим амвоном і стала там навколішки. Не знаю, молилась вона чи ні і до кого зверталася, якщо молилась; мені раптом пригадався той вечір, коли я чекав на неї в оснабрюксько-му соборі. Тоді я вдруге знайшов людину, якої до того не знав і яка мені з кожним днем ставала дедалі чужішою і водночас ближчою., Тепер це ніби повторювалось, але я відчував, що вона вислизає з моїх рук, вислизає в ту сферу, де вже немає імен, а тільки пітьма і, можливо, є якісь невідомі закони пітьми; вона 'цього не хотіла і весь час поверталась назад, але мені вже не належала, та й що це взагалі означає — щасливе подружжя, ці слова, що прикривають безнадійні міщанські ілюзії? Але кожного разу, коли вона, як сама говорила, поверталась назад — на годину, на мить, на одну ніч, — я сам собі здавався бухгалтером, якому не слід рахувати, а без жодних запитань приймати все те хистке, нещасне, кохане й прокляте, що лишилось йому. Я знаю, для цього існують інші наймення — дешеві, необдумані й негативні, але ті я полишаю для інших стосунків і для тих людей, які
вважають, ніби їхні егоїстичні закони заповідані самим Богом. Самотність шукає собі товариша, не питаючи, хто він. Хто цього не знає, той ніколи не був самотнім, а був хіба що наодинці сам з собою.
— За що ти молилася? — запитав я і в ту ж мить пожалкував про це.
Гелен якось дивно глянула на мене.
— За візу до Америки, — відповіла вона, і я зрозумів, що сказала вона неправду.
У мене промайнула думка, що молилася вона за протилежне, бо весь час я відчував її пасивний опір тій подорожі.
— Америка? — почала вона якось уночі. — Чого тобі там треба? Навіщо так далеко тікати? З Америки тобі доведеться тікати до іншої Америки, а тоді ще кудись на чужину… Хіба ти цього не бачиш?
Гелен уже нічого нового не хотіла, ні в що не вірила. Смерть, яка пожирала її зсередини, не відступалась. Вона заволоділа Гелен, як вівісектор, що пробує, експериментує: а що буде, коли змінити або знищити ось цей орган, а потім ще й отой, або оцю клітину, а потім ще й оту?
Хвороба гралася з нею у страшний маскарад, як ми в замку простодушно гралися з маскарадними костюмами. І часом з худого личка на мене дивилися іскристі очі людини, що ненавиділа мене, часом такої, що була мені розпачливо віддана; часом то був одчайдушно сміливий гравець, часом — жінка, зголодніла і сповнена відчаю; але завжди то була людина, яку тільки я один міг повернути з темряви і яка була мені за це безмірно вдячна у своєму боязкому і водночас безстрашному чеканні кінця.
Прийшов наш дозорець і повідомив, що поліція пішла геть.
— Треба було йти до музею, — сказав Лахман, — там хоч опалюють приміщення…
— А хіба тут є музей? — спитала молода горбата жінка; її чоловіка схопили жандарми, і вона чекала його вже тижнів шість.
— Авжеж є.
Мені спав на думку небіжчик Шварц.
— Що ж, підемо туди? — спитав я в Гелен.
— Не тепер. Ходімо до себе…
Я не хотів, щоб вона ще раз побачила покійницю, але втримати її було неможливо. Коли ми ввійшли, консьєржка вже заспокоїлась. Можливо, їй уже назвали справжню ціну намиста й каблучки.
— Бідна жінка, — мовила консьєржка, — тепер у неї навіть імені немає.
— Хіба в неї не було документів?
— Була тільки перепустка. Її вже забрали інші, ще до приходу поліції, та й розіграли на жеребки. Ота маленька, рудоволоса виграла.
— Ах, так… Ну, звичайно, у неї ж не було ніяких документів. А померлій це вже байдуже.
— Хочете її побачити?
— Ні, — відповів я.
— Так, — сказала Гелен.
Пішов і я з нею. Небіжчиця геть стекла кров’ю. Коли ми зайшли до кімнати, дві емігрантки саме заходилися її обмивати. — Вони безцеремонно перевертали її, наче дошку. Волосся небіжчиці звисало на підлогу. -
— Геть звідси! — просичала на мене одна з жінок.
Я вийшов. Гелен залишилась. Через деякий час я повернувся, щоб витягти її звідти. Вона була сама у вузенькій комірчині, стояла в ногах ліжка, втупившись очима у біле, запале обличчя, на якому одне око лишилося незаплющеним.
— Ну, тепер ходімо, — сказав я.
— Отакий, значить, матимеш тоді вигляд, — прошепотіла вона. — Де її поховають?
— Не знаю. Там, де ховають злидарів. Якщо на це потрібні якісь кошти, консьєржка назбирає.
Гелен нічого не відповіла. В одчинене вікно віяло холодне повітря.
— Коли її поховають? — запитала Гелен.
— Завтра або післязавтра. А може, її ще заберуть на розтин.
— Навіщо? Хіба не вірять, що вона вчинила самогубство?
— Та ні, напевно, вірять.
Ввійшла консьєржка.
— Завтра її заберуть до клініки на розтин. На таких трупах молоді лікарі вчаться оперувати. їй це вже байдуже, а тим і добре — адже на дурничку. Хочете, може, чашку кави?
— Ні, — відповіла Гелен.
— А мені треба випити чашечку, — заявила консьєржка. — Дивна річ, чому це нас так хвилює, га? Адже всім нам доведеться померти.
— Воно-то так, — мовила Гелен. — Але ніхто не хоче цьому вірити.
Вночі я прокинувся. Гелен сиділа на ліжку і ніби до чогось прислухалася.
— Ти теж почуваєш запах?
— Який?
— Та
