Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
Мені вдалося непомітно пройти повз консьєржку. Вона вже спала і тільки щось пробурмотіла уві сні. Пізній прихід пожильців для неї не був чимось незвичайним. Я хутко подався сходами нагору.
Гелен у кімнаті не було. Я поглянув на ліжко, на одежну шафу. Канарейка, розбуджена світлом, почала співати. В ту ж мить на вікні з’явилась кішка і вп’ялася блискучими очима в кімнату, наче проклята душа. Я почекав кілька хвилин. Потім Тихенько прокрався до кімнати Лахмана й обережно постукав у двері. Той одразу ж прокинувся. Біженці сплять сторожко.
— Це ви… — промовив Аахман, потім глянув на мене і замовк.
— Ви що-небудь сказали моїй дружині? — спитав я.
Він похитав головою.
— Її не було вдома. Я заходив годину тому, вона ще не повернулась.
— Ну, слава Богу.
Лахман дивився на мене, як на божевільного.
— Слава Богу, — сказав я ще раз. — Тоді її, напевно, не схопили. Вона просто-кудись вийшла.
— Просто кудись вийшла, — повторив Аахман. — А що сталося з вами? — спитав він.
— Мене допитували. А потім я втік.
— Поліція?
— Гестапо. Але те віке минулося. Лягайте знову спати.
— Гестапо знає, де ви?
— В такому разі я не був би тут. Ще до світанку я зникну звідси.
— Секундочку! — Лахман видобув кілька образів і чоток. — Візьміть. Часом це впливає чудодійно. Гіршу вдалося з цими речами перейти кордон. Народ у Піренеях дуже побожний. Ці речі благословив сам Папа Римський.
— Справді?
Лахман відповів мені з чарівною посмішкою:
— Якщо вони рятують нас, то їх благословив сам Бог. До побачення, Шварце.
Я повернувся до своєї кімнати й почав спаковувати речі. Я відчув себе спустошеним, але нерви у мене були напружені, як струни. В шухлядці у Гелен я знайшов пачку листів з адресою на марсельський поштамт «до запитання». Я машинально поклав їх у її чемодан. Знайшов паризьку вечірню сукню Гелен і теж поклав туди. Потім сів до умивальника й запустив руку у воду. Обпечені пальці нестерпно боліли. Коли я глибоко вдихав, боліло і в грудях. Я бездумно дивився на вологі дахи будівель.
Нарешті почулися кроки Гелен. Вона стала в дверях, як прекрасний вмираючий ангел.
— Що це ти робиш? — Вона ще нічого не знала. — Що трапилось?
— Нам треба тікати, Гелен, — відповів я. — І якнайшвидше.
— Ґеорґ?..
Я мовчки кивнув. У думці вирішив розповідати про свою пригоду якомога менше.
— Що з тобою сталося? — злякано спитала вона, придивляючись до мене.
— Мене арештували. Потім я втік. Вони шукатимуть мене.
— То треба втікати?
— Негайно.
— Куди?
— До Іспанії.
— Як?
— Поки можна буде — на автомашині. Ти можеш швиденько зібратись?
— Можу.
Гелен похитнулась.
— Болить? — здогадався я.
Вона кивнула. «Хто це стоїть отам біля дверей?» — промайнуло у мене в голові. Вона видалась мені зовсім чужою.
— У тебе ще є ампули? — запитав я.
— Вже мало.
— Ми дістанемо ще.
— Вийди на хвилинку з кімнати, — попросила вона.
Я стояв у коридорі. То тут, то там трохи прочинялися двері. Крізь щілини блищали очі лемурів. Витикались обличчя однооких поліфе-мів-карликів зі скривленими устами.
Лахман, у довгих сірих підштаниках, наче трав’яний коник, вискочив по сходах нагору і втиснув мені в руки пляшку коньяку.
— В дорозі знадобиться, — прошепотів старий.
Я зразу ж надпив трохи з пляшки.
— У мене є гроші, — мовив я. — Ось нате! І принесіть мені ще одну повну пляшку.
Перед цим, оглядаючи кишені Георґа, я взяв собі його бумажник, у якому було чимало грошей. Хотів був викинути його, але потім передумав. Знайшов у ньому й Ґеорґів паспорт, що лежав поряд з паспортом Гелен та моїм.
Костюм Ґеорґа я зв’язав у вузол, запхнув усередину каменюку й кинув у воду в гавані. Оглянувши при світлі кишенькового ліхтарика той паспорт, я поїхав до Грегоріуса, підняв його з постелі й попросив замінити фотокартку Ґеорґа моєю. Спершу він вжахнувся і не хотів нічого робити. Підробляти емігрантські паспорти було його ремеслом, і в цьому ділі він вважав себе справедливішим за Бога, якого винив у всіх наших нещастях; але паспорта високого гестапівського чиновника він ще ніколи й не бачив.
Я пояснив, що йому, як митцеві, не обов’язково скріпляти своїм підписом той витвір. За все, мовляв, відповідаю я, і про його роль у цьому ніхто не дізнається.
— А якщо вас катуватимуть?
Я показав йому свої руки і вказав на обличчя.
— Через годину я виїду звідси, — мовив я. — Як емігрант, я з таким обличчям не проїду й десяти кілометрів. А мені треба тікати через кордон.
Це єдиний для мене вихід. Ось мій паспорт. Зніміть копію з мого фото і приліпіть у цей паспорт. Скільки це коштуватиме? У мене є гроші.
Зрештою Грегоріус погодився.
Лахман приніс другу пляшку коньяку. Я заплатив йому й повернувся до своєї кімнати. Гелен стояла біля свого нічного столика. Шухляда, з якої я вийняв листи, була відкрита. Гелен закрила її й підійшла до мене.
— Це все зробив з ^обою Ґеорґ? — запитала вона.
— Там був цілий консорціум, — відповів я.
— Прокляття на його голову! — Вона підійшла до вікна й одчинила його. Кішка стрибнула геть. — Прокляття на його голову! — повторила Гелен так переконливо й запально, ніби замовляла нечисту силу в якомусь містичному ритуалі. — Будь він проклятий на все життя, довіку!..
Я взяв її за стиснуті в кулаки руки й відвів од вікна.
— Нам треба тікати звідси.
Ми спустилися вниз по сходах. З усіх дверей нас проводжали поглядами. З однієї кімнати нам помахав сірий рукав.
— Шварце! Тільки не беріть рюкзака. Жандарми пильні до рюкзаків. У мене є чемодан з дешевої штучної шкіри, дуже шикарний…
— Спасибі, — відповів я. — Тепер мені не потрібен ніякий чемодан. Потрібне лише щастя.
— Ми всі бажаємо вам успіху.
Гелен уже вийшла на вулицю. Звідти чутно було розмову: якась промокла повія радила Гелен повертатись додому: мовляв, дощ зіпсував усе — немає жодного клієнта.
«От і добре», — подумав я; мені якраз і потрібні були безлюдні вулиці.
Побачивши автомашину, Гелен оторопіла.
— Я вкрав її, — пояснив я. — На ній ми повинні від’їхати якомога далі звідси. Сідай.
Надворі ще було темно. Дощ лив такий, що по вітровому склу вода текла струмками. Якщо на підніжці де й лишилася кров, тепер усе
