Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

Та воно не забулось. О десятій годині з’явився американець — він зайшов за нами. У мене на похмілля тріщала голова, а Гелен відмовилась іти з нами. Надворі йшов дощ; ми з американцем підійшли до густої юрби емігрантів, що стояли перед консульством. То був наче якийсь сон; натовп розступився перед нами, як Червоне море перед єврейськими емігрантами, що тікали від фараона. Зелений паспорт американця діяв, наче казковий золотий ключик, що відмикає всі ворота.

Сталося неймовірне. Почувши про умови, за яких видаються візи, молодий американець невимушеним тоном заявив, що хоче поручитись за нас. Мені це здавалося безглуздям: адже він ще такий молодий. Я гадав, що для такої ролі треба бути старшим за мене. Ми пробули в консульстві близько години. А до того я кілька тижнів писав пре те, що нам загрожує небезпека; через офіційних і неофіційних осіб я дістав зі Швейцарії підтвердження того, що в Німеччині мене кинули до концтабору, і ще другу до відку про те, що Ґеорґ переслідує нас із Гелен і хоче силою повернути назад.

В консульстві мені сказали прийти через тиждень. На вулиці молодий американець потиснув мені руку.

— Радий знайомству з вами. Ось візьміть. — _ Він видобув з кишені візитну картку. — Подзвоніть мені, коли приїдете туди.

Американець салютував мені і хотів уже йти.

— А раптом станеться щось непередбачене? Якщо буде потрібна ваша допомога? — запитав я.

— Що ж може статися? Все буде гаразд. — Він посміхнувся: — Мій батько — досить впливова людина… Я прочув, що завтра якийсь бот вирушає до Орана; мені хочеться проїхати туди, перш ніж я повернуся в Америку. Невідомо, коли ще доведеться побувати тут. Треба подивитись усе, що тільки можна.

Він подався геть. Зграйка емігрантів оточила мене, випитуючи прізвище та адрес того американця; вони збагнули, чим тут пахне, і хотіли добитися того ж самого для себе. Коли я сказав, що не знаю, де він зупинився в Марселі, мене вилаяли. А я справді не знав. Показав їм візитну картку з американською адресою. Вони записали її собі. Я пояснив, що це однаково нічого не дасть.

— Адже чоловік той збирається їхати до Орана.

— То ми його почекаємо біля пароплава! — заявили вони.

Додому я йшов розстроєний. Мабуть, усе зіпсував, показавши його візитну картку. Що далі я йшов, то безнадійнішою здавалась мені ця справа.

Вдома я сказав про це Гелен. Вона посміхалась і взагалі в той вечір була тиха и лагідна. Ь нашій маленькій кімнатці, яку мі наймали в одного чоловіка, що й сам був квартирантом, — та ви знаєте ті адреси, їх емігранти передавали один одному, — невтомно співала зелена канарейка, за якою ми зобов’язались доглядати. Щовечора туді приходила приблудна кішка і, сівши на вікні, не зводила своїх жовтих очей з пташки у дротяній клітці, підвішеній під самою стелею. Було вже холодно, проте Гелен не хотіла зачиняти вікна. Я знав, що в неї знов приступ болю; то була одна з ознак його.

В домі все стихло тільки вночі.

— Ти ще не забув того маленького замка? — спитала Гелен.

— Я пригадую його так, ніби мені хтось розповідав про нього, — відповів я. — Наче не я, а хтось інший був там.

Вона поглянула на мене.

— Може, це так і є… Кожен поєднує в соб Кількох осіб, — мовила вона трохи згодом. — І зовсім різних. Іноді вони стають самостійними й одна з них на певний час бере керівництво до своїх рук, — тоді ти стаєш нібі іншою людиною, якої раніше ніколи й знав. Але завжди згодом повертаєшся назад! Чи, по-твоєму, не повертаєшся? — настирливо питала Гелен.

— У мені ніколи не було кількох осіб, — заявив я. — Я завжди незмінний і той самий.

Вона палко'заперечила, похитавши головою:

— Ой, як ти помиляєшся! Ти тільки згодом переконаєшся, як помилявся.

— Що ти маєш на увазі?

— А, забудь про це. Поглянь ось на кішку на вікні і на пташку, яка співає, нічого не підозрюючи! Бач, як жертва веселиться!

— Та кішка ж її ніколи не дістане. У своїй клітці пташка у повній безпеці.

Гелен зареготала.

— Повна безпека у своїй клітці… — повторила вона. — Кому ж хочеться безпеки у клітці?

Над ранок ми прокинулись. Консьєржка зчинила галас. Одягтись і приготувавшись тікати, я відчинив двері, проте поліції не побачив.

— Кров! Кров! — галасувала жінка. — Хіба вона не могла це зробити десь-інде? Яке свинство! А тепер ще прийде й поліція! От яка тобі дяка, коли до людей ставишся з відкритим серцем! Тебе тільки експлуатують! А вона ж мені винна квартплату за п’ять тижнів!..

В сутінках вузького коридору тіснилися пожильці з усього будинку, заглядаючи в сусідню з нашою кімнату. Там жінка років шістдесяти вчинила самогубство. Вона перерізала собі артерію на лівій руці. Кров текла прямо на постіль.

— Покличте лікаря, — озвався Лахман, емігрант із Франкфурта, який у Марселі торгував чотками та образками.

— Якого там лікаря! — застрекотала консьєржка. — Вона вже давно мертва, хіба ви не бачите? Отаке лихо мені на голову за те, що надала вам притулок! Тепер ось іще прийде поліція! Бодай вона всіх вас заарештувала! А постіль — хто її буде прати?

.— Ми самі наведемо тут лад, — сказав Лахман. — Тільки не вплутуйте в цю справу поліцію.

— А плата за квартиру? Хто мені її віддасть?

— Ми можемо зібрати гроші і заплатити вам за неї, — відповіла літня жінка в червоному кімоно. — Куди ж нам іще подітись? Хоч ви змилуйтесь над нами!

— Я була надто милосерда! Але інші користуються з цього. Які речі лишились від неї? Анічогісінько.

Консьєржка почала обшукувати кімнату. Єдина гола електрична лампочка заливала кімнату жовтаво-блідим світлом. Під ліжком стояв дешевий фібровий чемодан. Консьєржка стала навколішки в ногах залізного ліжка, де не було крові, і витягла чемодан. Її товстий зад у смугастому халаті нагадував зад велетенської огидної комахи, яка збирається пожерти свою жертву. Вона розкрила чемодан.

— Нічого нема! Кілька ганчірок… Стоптані черевики…

— А ось! — озвалась літня жінка. її звали Люція Леве. Вона торгувала бракованими панчохами і склеювала побитий порцеляновий посуд.

Консьєржка одкрила шкатулочку. Там, на рожевій ваті, лежав разочок намиста і перстень з малесеньким червоним камінцем.

— Золотий? — запитала вона. — Напевно, тільки позолочений!

— Золотий, — підтвердив Лахман.

— Якби він був золотий, вона б давно